Презентація на тему «Альбер Камю» (варіант 11)

«Вільний той, хто може не брехати»
Альбер Камю

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мондові в Алжирі, який на той час був французькою колонією, у сім'ї найманого сільськогосподарського робітника, що через рік після народження сина помер від поранення на полі бою Першої світової війни. Мати, іспанка за походженням, працювала прибиральницею в багатих сім'ях. Дитина зростала у злиднях. Освіту пощастило здобути тільки завдяки допомозі одного з учителів ліцею, який виклопотав для хлопця стипендію. У 1932—1936 рр. під час навчання в Оранському університеті (Алжир), Альберу доводилося тяжко працювати, що призвело до виснаження організму й він захворів на сухоти. Проте це не завадило йому бути життєрадісним, енергійним, жадібним до знань і розваг, чутливим і до краси середземноморської природи, і до глибин духовної культури.

Згодом А. Камю писав:
Я був десь на півдорозі між злиднями і сонцем. Злидні не дозволяли мені повірити, нібито все гаразд в історії та під сонцем; сонце навчало мене, що історія — це ще не все. Змінити життя — так, але тільки не світ, який я обожнював.

Захоплення середземноморською красою і французькою філософією з часом зумовило його світогляд й естетику, які базувалися на середземноморській культурній традиції та античній культурі з її язичництвом і культом тіла. У цій системі юнак намагався уникнути протиставлення духу і тіла, злити їх в органічну єдність.А. Камю брав активну участь і в громадському житті. У 1934 році вступив до комуністичної партії, яку покинув через три роки, проводив антинацистську пропагандистську роботу, організував самодіяльний театр, співпрацював з незалежною лівою пресою. У цей час почалася його письменницька діяльність. Тоді, зокрема, були написані перший варіант повісті «Сторонній» та нотатки до есе «Міф про Сізіфа».

Франція, Друга світова війна
Навесні 1940 року вперше приїхав до Франції, куди остаточно переселився через рік. В окупованій країні приєднався до Руху Опору, друкувався в підпільній газеті «Комба», а згодом її очолив. У 1943—1944 рр. видав у нелегальній пресі «Листи німецькому другові», в яких з гуманістичних позицій засуджував спроби виправдання ідеї фашизму. На цей час А. Камю став відомим як автор «Стороннього» та «Міфу про Сізіфа», що побачили світ у 1942—1943 рр. і викликали захоплення французької інтелігенції. Ці твори були сприйняті як екзистенціалістські, співзвучні з напрямами, що за національної катастрофи поширювалися серед свідомої частини населення.
Саме завдяки творчості А. Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А. Камю, є твердження абсурдності буття («абсурд є метафізичним станом людини у світі»,- говориться у «Міфі про Сізіфа»), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою. Аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням. З моменту появи вона отримує від природи й смертний вирок, термін виконання якого їй невідомий. Убивають хвороби, старість, війни, кати, злидні, навіть сонце, як у романі «Сторонній»
У годину вирішального випробовування людина залишається наодинці з собою. Зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з'являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. Суспільство потребує віри в уже існуючі цінності. Воно карає бунтарство за допомогою своїх соціальних інституцій — армії, поліції, суду, громадської думки. Такий внутрішній конфлікт романів і п'єс письменника-екзистенціаліста.
Водночас А. Камю проголошував, що розум людини, усвідомлюючи абсурдність буття, не може змиритися з нею. Людина, що мислить, кидає виклик абсурдові, не сподіваючись на його остаточне подолання.

В «Міфі про Сізіфа» А. Камю писав:
Для людини без шор немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності… Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч — у цьому є могутність і непересічність.

Невелика за обсягом творча спадщина А. Камю створювалась переважно під час Другої світової війни та повоєнних років. Це наклало свій відбиток і на теми, що порушувалися письменником, і на спосіб їх висвітлення. Для його творчості характерне поєднання власне белетристики з філософськими роздумами.У 1947 році вийшов у світ роман «Чума», який засвідчив найвищу межу ідейної еволюції автора: за визначенням самого письменника відбувся перехід від «етапу абсурду» до «етапу протесту». Письменник працював також у жанрі філософської етеїстики та громадсько-політичної публіцистики, виступив у ролі літературного критика.

ії
У 1950-х роках А. Камю пережив світоглядну і творчу кризу, що призвело до зниження його творчої активності. Письменник чимдалі частіше не знаходив відповіді на складні проблеми, які ставило перед ним суспільне життя. Загострилися суперечності, притаманні його світогляду й суспільно-політичній позиції, що знайшло вираження у тракті «Бунтівна людина» (1951). Відкриваючи вади буржуазного суспільства Франції та його Заходу, Альбер Камю не приймав і соціалізм Східної Європи у його сталінському варіанті.Книга «Бунтівна людина» значною мірою була реакцією на злочини сталінізму, на сталінські масові репресії та терор. На великому історичному матеріалі Альбер Камю дійшов висновку про неминучість переродження революції у тиранію, перетворення колишніх борців проти гноблення на значно жорстокіших гнобителів. На думку автора, це універсальний і фатальний закон історії, її абсурд. Протистояти йому може тільки постійне бунтарство, опозиція влади, яка є неминучим насильством і несправедливістю.У 1957 році Альбер Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість.4 січня 1960 року письменник потрапив у автомобільну катастрофу біля міста Санс. Помер у невеличкому містечку Вілльблевен. Похований в місті Лурмарен в районі Люберон на півдні Франції

Промова Альбера Камю перед іспанськими біженцями, що боролися проти режиму Франко. Виголошена у 1958 р.
«Я намагаюся, в будь-якому разі, самотній я чи ні, робити свою справу.І якщо мені часом стає важко, то це тому, що я переважно роблю її у жахливому інтелектуальному середовищі, у якому ми живемо. У якому безчестя стало причиною для гордості, у якому рефлекс замінив рефлексію, у якому люди думають гаслами і в якому злість дуже часто хоче здаватися розумом.Я не з тих любителів свободи, які хочуть закути її у вдвічі більше кайданів, не з тих служителів справедливості, які думають, що єдиний спосіб досягти її, це приректи декілька поколінь на несправедливість.Я живу як можу, у нещасній країні багатій своїм народ та молоддю, але тимчасово бідним на еліту, у пошуках порядку і відродження у яке я вірю.Без справжньої свободи і без певної честі, я не можу жити.Ось це ідея моєї справи»

Надгробок Камю у місті Лурмарен

Роман «Чума»
Найкращий твір Камю — роман «Чума» (1947).В алжирському містечку Оран спалахує чума. Протягом дев'яти місяців триває пошесть, містечко повністю ізольоване від світу, дев'ять місяців для оповідача доктора Ріє і його команди не вщухає напружена боротьба за кожне людське життя. І, нарешті, чума відступає, епідемія згасає, до міста повертаються люди, тварини, проте «бацила чуми ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закутку, і, можливо, настане день, коли на лихо і на науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулицях щасливого міста».Альбер Камю пише докладну хроніку чуми як страшної хвороби через розповідь лікаря Ріє, котрий є свідком і учасником, організатором подій, залучає нотатки і щоденники ще одного борця з чумою — Тарру. Він також включає до твору історичний екскурс, в якому повідомляється про всі відомі людству випадки епідемії. Проте багато деталей наводять на думку, що його оповідь не є лише хронікою конкретної пошесті, що і задум, і витлумачення події набирають певного філософського сенсу.

Цікаві факти
Сам Камю не вважав себе ні філософом, ні, тим більше, екзистенціалістом. Тим не менш, роботи представників цього філософського напряму мали на творчість Камю великий вплив. Разом з цим його прихильність до екзистенціалістської проблематики зумовлена ​​і важким захворюванням (а значить, і постійним відчуттям близькості смерті), з яким він жив з дитинства (за іронією долі, помер він не від хвороби, а в силу трагічної випадковості). У «Міфі про Сізіфа» Камю пише, що для того, щоб зрозуміти, що змушує людину здійснювати безглузду роботу, потрібно представити, що вона спускається з гори Сізіфа щасливою. Багато героїв Камю приходять до схожого стану душі під впливом обставин (загроза життю, смерть близьких, конфлікт із власною совістю і т. д.), їхні подальші долі різні.Вищим втіленням абсурду по Камю є різноманітні спроби насильницького поліпшення суспільства - фашизм, сталінізм і т. п. Будучи гуманістом і антиавторитарним соціалістом, він вважав, що боротьба з насильством і несправедливістю «їх же методами» можуть породити тільки ще більші насильство і несправедливість.

Твори
«Сторонній» (L'Étranger) (повість) (1942)
«Міф про Сізіфа» (Le Mythe de Sisyphe) (есе) (1942)
«Чума» (La Peste) (роман) (1947)
«Каліґула» (Caligula) п'єса (1944)
«Листи до німецького друга» (Lettres à un ami allmand) (есе) (1944)
«Справедливі» (Les justes) (1950)
«Бунтівна людина» (L'Homme révolté) (роман) (1951)
«Падіння» (La Chute) (1956)
«Вигнання і царство» (Exil et le royaume) (есе) (1957)
«Перша людина» (Le premier homme) (роман) (1994 — посмертно)

Лауреат Нобелівської премії з літератури 1957 року

Жак Лакан, Цецилія Елюар, П'єр Реверди, Луї Леріш, Пабло Пікассо, Фані де Кампан, Валентина Гюго, Симона де Бовуар, Брассаї

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.

Афоризми:
Є сенс вмирати тільки за свободу, бо тільки тоді людина впевнена, що вона вмирає не повністю!
Свобода — це, передовсім, не привілеї, а обов'язки.
Бути язичником для себе, християнином для інших — до цього інстинктивно схиляється будь-яка людина.
Завжди є привід для вбивства людини.
Що більше величі в людині, то більше правди в її філософії.
Подорож як найвеличніша і найсерйозніша наука допомагає нам знову знайти себе.