Презентація на тему «Опозиційний рух в Україні в 60 – 80 роки ХХ століття» (варіант 2)

Опозиційний рух в Україні в 60 – 80 роки ХХ століття

Причини розгортання дисидентського руху в Україні
Дисидент – ( від латинського слова dissidere – не погоджуватися ) – особи, які не погоджувалися, активно виступали, висловлювали іншу думку стосовно суспільних проблем.
Тоталітарний характер радянської системи.
Антикомуністичні виступи у країнах Східної Європи.

Новий етап опозиційного руху
У 1963 – 1965 роках радянським керівництвом були проведені таємні арешти десятків дисидентів. Але це не зломило борців за демократію.
Початок новому етапу опозиційного руху поклала подія 4 вересня 1965 року. В цей день була здійснена перша акція політичного протесту в СРСР післясталінського часу. Відбулося це під час показу фільма С.Параджанова “ Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “ Україна”. І.Дзюба, С.Стус, В.Чорновіл, Ю.Бадзьо виступили перед глядачами з повідомленням, що в Україні почалися арешти опозиції. Виник стихійний мітинг, 140 глядачів підписалися під листом опозиції. Мітинг був розігнаний працівниками КДБ.

Реакція керівництва УРСР
У 1963 – 1965 роках радянським керівництвом були проведені таємні арешти десятків дисидентів. Але це не зломило борців за демократію.
Початок новому етапу опозиційного руху поклала подія 4 вересня 1965 року. В цей день була здійснена перша акція політичного протесту в СРСР післясталінського часу. Відбулося це під час показу фільма С.Параджанова “ Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “ Україна”. І.Дзюба, С.Стус, В.Чорновіл, Ю.Бадзьо виступили перед глядачами з повідомленням, що в Україні почалися арешти опозиції. Виник стихійний мітинг, 140 глядачів підписалися під листом опозиції. Мітинг був розігнаний працівниками КДБ.

Реакція керівництва УРСР
І.Дзюбу звільнили з роботи у видавництві “Молодь” і з аспірантури Київського педінституту.
В.Чорновола увільнили з газети “Молода гвардія”.
В.Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом

Форми боротьби дисидентів
Дисиденти використовували в боротьбі за демократизацію радянської системи, суверенітету республік СРСР винятково мирні форми боротьби.
Форми боротьби дисидентів:
- розповсюдження книг, брошур, статей, написаних дисидентами;
- створення гуртків, груп, організацій;
- проведення мітингів, демонстрацій;
- написання листів – протестів ( колективних та індивідуальних) на адресу влади.

Течії дисидентського руху
Національно – визвольна
Правозахисна
Релігійна

Видавнича діяльність
Були підготовлені до друку (за кордоном чи методом “самвидаву”) статті М.Брайчевського “ Приєднання чи возз”єднання” і В.Чорновола “Лихо з розуму”, “Правосуддя чи рецидиви терору?”
У статті Брайчевського розкривалися обставини входження України до складу Росії в 1654 р. відповідно до Переяславської пакту, що у ті роки утаювалися.
Статті Чорновола містили документальні дані про арешти 1966 року.
Страшну правду про переслідування дисидентів, їхнього життя в таборах містили роботи В.Мороза “Репортаж із заповідника ім.Берії”, “Хроніка опору”, “серед снігів”.
У 19790 -1971 рр. у Львові видавався ( самвидавом) журнал “ Український вісник”( редактор Чорновол). У журналі містилася інформація про судові процеси над дисидентами, факти порушення прав громадян СРСР. У 1974 році випуск журналу відновився ( велику роль у цьому відіграв С.Хмара).

Створення організацій
Першою в СРСР загальною організацією, що виступала на захист прав людини була Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої входили харків”янин Г.Алтунян, киянин Л.Плющ.
У 1976 році дисиденти України створили Українську Гельсінську групу з метою виконання рішень Гельсінської наради 36 держав Європи і Північної Америки з прав людини і дотримання принципів демократії ( 1975р).
УГГ була легальною організацією, мала тісні контакти з аналогічними групами, створеними в СРСР, а також із правозахисними організаціями західних країн. До складу організації входив 41 чоловік.
Членами Української Гельсінської спілки входили: М.Руденко ( голова), О.Бердник, П.Григоренко, О.Тихий, Л.Лук”яненко, І.Кандиба, М.Миронович, О.Мишко.

Напрям діяльності УГС
У декларації Української Гельсінської спілки зазначалась необхідність:
Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;
Сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки і співпраці в Європі;
Домогтися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава була представлена окремою делегацією;
З метою вільного обміну інформацією та ідеями домогтися акредитування в Україні представників зарубіжної преси;
Розповсюджували інформацію про незаконні арешти, положення в'язнів у в'язницях, таборах, засланні.
У декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно – правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.

Організація мітингів, демонстрацій
Це була активна форма діяльності, яку влада вважала найбільш небезпечною і багаторазово застосовувала силу для розгону масових заходів, організованих дисидентами.
22 травня щорічно дисиденти організовували мітинг біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Києві в пам'ять про перепоховання тіла Кобзаря в 1861 році.

Заходи радянського керівництва на боротьбу з дисиденством
У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне “п'яте управління”, на яке було покладено обов'язки по боротьбі з “ідеологічними диверсіями”, а по суті, з інакомисленням.
У 1971 році ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром опозиції. Особлива увага в постановах була приділена ліквідації “самвидаву” і припинення ввозу “тамвидаву” до СРСР.
У 1972-1973 рр. прокотилася хвиля арештів дисидентів. У ці роки заарештували І.Світличного, В.Стуса, Є.Сверстюка, В.Чорновола, Н.Світличну, І.Калинець, С.Параджанова, І.Дзюбу та інших. Вони вважалися особливо небезпечними злочинцями.
У 1977 – 1978 рр. були заарештовані члени УГС – М.Руденко, О.Тихий, М.Маринович, М.Матусевич. Емігрували з СРСР П.Григоренко, Н.Світлична, Н.Строката.
Ланцюг арештів продовжується аж до початку перебудовчих процесів середини 80-х років. У таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.тихий, Ю.Литвин.

Заходи радянського керівництва на боротьбу з дисиденством
Крім тюремно – табірних закладів, на захист тоталітарного режиму була кинута каральна медицина..
Найбільш небезпечних для радянської системи дисидентів ув'язнювали в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю особливо жорстокого режиму.
Жертвами тюремно – психічного терору стали П.Григоренко, Л.Плющ, М.Плахотнюк, З.Красівський, В.Рубан, Й.Тереля, М.Ковтуненко та інші відомі дисиденти.
Але основний контингент спецлікарень становили маловідомі жертви режиму – релігійні дисиденти

Причини поразки дисидентів
Відсутність у дисидентів чіткої політичної програми.
Бракувало належної організованості.
Адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини.

Значення дисидентського руху.
Дисиденти сприяли формуванню суспільної свідомості, заснованої на демократичних цінностях.
Боротьба дисидентів прискорила кризу радянської системи.
Дисиденти зберегли традиції національно – визвольної боротьби українського народу, поставили за мету вихід України зі складу СРСР
Опозиційний рух в Україні відродився досить швидко: у 1988 р. українські дисиденти створили Український Гельсінський Союз, який продовжив боротьбу за демократію і суверенітет.