Презентація на тему «Театр» (варіант 1)

Театр
XIX століття

Історичний шлях, пройдений українським театром протягом XIX ст., багатий на великі імена та події. Драматургія другої половини XIX ст. має своїх видатних театральних діячів: М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого.
Вони у 80-х pp. на матеріалі з життя сучасного їм села створили ряд визначних соціально-побутових і соціально-психологічних драм. Піднесення реалістичної драматургії забезпечило успіх театру корифеїв, завдало нищівного удару антихудожній «горілчано-гопачній» театральщині, сприяло становленню сценічного мистецтва Західної України, витісняючи і перекладні водевілі, і недолугі оригінальні комедії та псевдоісторичні трагедії.
Перші спроби відродити національний театр з'являються лише в 60-х та 70-х рр. ХІХ ст. У 1873–1874 рр. Марко Кропивницький з успіхом улаштовував українські вистави в Харкові, а 1876 року створив трупу в Катеринославі. Проте Емський указ спричинив
майже п'ятирічний вимушений «антракт» у розвитку національного театру. У 1880 році пункт Емського указу стосовно заборони українських п'єс був переглянутий, унаслідок чого театральні вистави та концерти, хоч і з величезними обмеженнями, але до-
зволили проводити.
Вісімдесяті роки дев'ятнадцятого століття на Наддніпрянській
Україні стали періодом розквіту українського професійного театру, справжнім батьком якого вважають Марка Кропивницького.
10 січня 1882 року М. Кропивницький здійснив постановку п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля». Власне, саме з цієї дати й починається літочислення українського професійного театру.
Марко Кропивницький

Театр корифеїв
Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлизаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.
Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.
Вистава “ Про ревізії ” 1885 року.
Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.
Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.
1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.
У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», « Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.
М. Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

Микола Садовський

У 1890 р. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського», яке було найкращим українським театральним колективом. На його основі в 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — «Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької».
Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І. Карпенко-Карий. Він написав 18 оригінальних п'єс. Серед них — «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн», «Сава Чалий» та ін. Його акторська творчість позначена щирістю і психологічною глибиною почуттів, філософським розумінням суспільного буття.
З театром корифеїв пов'язана творчість Марії Заньковецької. Її прирівнювали до видатних актрис світу — італійки Елеонори Дузе та француженки Сари Бернар.
Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст.
У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювались аматорські гуртки в Коломиї, Львові, Перемишлі.
Циганка Аза
Олена Глитай
Цвіркунка
Марія Заньковецька

Єлисаветградський театр у якому 27 жовтня 1882 р. відбулась перша вистава «Товариства українських артистів під орудою М.Л. Кропивницького». Нині — Кіровоградський академічний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького

Перші спроби підготовки професійних акторів пов'язані з діяльністю драматичної школи, заснованої 1904 р. у Києві при музичній школі М. Лисенка.
Творчою лабораторією став один із найкращих тогочасних
театрів — театр М. Садовського: 1906 р.— у Полтаві, з 1907 р.—
у Києві.
М. Садовський розвивав кращі здобутки театру корифеїв у поєднанні з європейськими традиціями. У складі трупи працювали М. Заньковецька, М. Старицька, Лесь Курбас, якого М. Садовський запросив зі львівського українського народного театру товариства «Руська бесіда». Музичне оформлення спектаклів здійснювали композитори М. Лисенко та К. Стеценко, художнє — В. Кричевський. Таким чином, створилися передумови
розвитку українського театру-модерну, основи якого заклала драматургія Лесі Українки, Володимира Винниченка, Олександра Олеся.
Українська музика була невід'ємною складовою побутово-реалістичного й романтичного театру, доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери. Тут багато важив неповторний чар української народної пісні.
Особливий внесок у розвиток національної музичної культури зробив М. Лисенко (1842–1912) — видатний композитор, піаніст, хоровий диригент, фольклорист, теоретик музики й педагог, засновник професійної школи. Навчався в Петербурзькій та Лейпцігській консерваторіях. Активно освоював у своїй музиці шевченкіану (понад 80 вокально-хорових творів різних жанрів).
Микола Лисенко

“Світ подібний до театру:
Щоб грати в ньому успішно і з похвалою,
Беруть ролі за здібністю…”
Г. Сковорода

Іван Карпенко-Карий розповідав: «Матуся моя, яка не вміла читати, знала напам'ять “Наталку Полтавку” — скільки ж разів вона її бачила на сцені!»
Не випадково, з пошани до матері Микола і Марія вибрали
собі театральні псевдоніми Садовських (дівоче прізвище Євдокії
Зінов'ївни), а Панас — псевдонім Саксаганський, на честь містеч-
ка Саксагані, звідки мати була родом.

Сам Карпенко-Карий виконував ролі Возного («Наталка Пол-
тавка»), Хоми («Ой не ходи, Грицю»), діда мірошника («Най-
мичка»), Мартина Борулі («Мартин Боруля») та багатьох інших
персонажів. Ось що писала московська газета «Театральные из-
вестия» під час гастролей театру:
Его перо лишь правдой дышет,
И чужд ему совсем шаблон…
Он так же славно пьесы пишет,
Как и играет славно он!..
Тобілевич І.К. у ролі Янкеля у виставі "Судженої конем не об'їдеш" за п'єсою "Наш друг Фрітч", 1896 р.

У відомому монолозі Івана Барильченка з п'єси «Суєта»
І. Карпенко-Карий викладав свої власні думки про завдання те-
атру й драматургії: «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку; вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театру! Мітлою слід їх замести. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожать кам'яні серця, і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводять в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убілять його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо!»

Помер письменник у 1907 році, похований біля хутора Надія,в якому 1969 року був відкритий його літературно-меморіальний музей.
Могила І.К.Тобілевича на кладовищі села Карлюгівка, поблизу хутора Надія, 1918 р.

Дякую за увагу
Виконала
учениця 10-А класу
Чайка Ірина