Презентація на тему «Японія» (варіант 38)

Японія
:
Підготував учень
11-А класу Троцюк Олександр

План
Загальні відомості
Назва
Прапор
Гімн
Географія
Клімат
Флора і фауна
Державний устрій
Національна безпека
Адміністративний поділ
Економіка
Торгівля
Транспорт
Населення
Топ 5
Мова
Релігія
Освіта
Наука
Кухня
Спорт
Національні свята
Культура
Кімоно
Екібана
Гейши

Япо́нія (яп. 日本, にっぽん / にほん, МФА: [nip̚.poɴ] / [nihoɴ]) — держава у Східній Азії. Офіційна назва — Япо́нська Держа́ва. Розташована на Японському архіпелазі, у північно-західній частині Тихого океану. Складається з 47 адміністративних одиниць — префектур. Столиця — Токіо. Одна з найбільш технологічно розвинутих країн світу.

Загальні відомості
Японія — це острівна країна, розташована на східному узбережжі Азії, у північно-західній частині Тихого океану. Зі сходу і півдня її омиває Тихий океан, з заходу — води Японського та Східнокитайського морів, а з півночі — Охотське море. Японський архіпелаг простягнувся дугою з північного сходу на південний захід. Він складається з чотирьох великих островів Хоккайдо, Хонсю, Сікоку та Кюсю, а також понад 3 тисяч дрібних островів. Країна лежить у зоні помірного кліматичного поясу. Її найвіддаленішою точкою на сході є острів Мінамі-Торі, села Оґасавара метрополії Токіо (153°59' східної довготи), на заході — містечко Йонаґуні, префектури Окінава (122°56' східної широти), на півдні — острів Окіносіма, села Оґасавара метрополії Токіо (20°25' північної довготи), а на півночі — острів Бентен міста Вакканай, префектури Хоккайдо (45°31' північної довготи). Площа Японії становить 377 929,99 км².
Більша частина Японських островів укрита горами, серед яких багато вулканів. Найвищий з них — гора Фудзі (3 776 м над рівнем моря).
Результати археологічних досліджень доводять, що люди заселили Японський архіпелаг у добу пізнього Палеоліту. Перші писемні згадки про Японію з'являються у китайських історичних хроніках 1 століття по Р. Х. В цілому, історія Японії демонструє динамічні зміни двох парадигм за якими розвивалася країна — активні відносини із зовнішнім світом та ізоляція від нього. Такі зміни зумовили формування самобутньої японської культури.
Згідно з конституцією, Японія є унітарною конституційною монархією. Головою держави є імператор, але виконавча влада в країні зосереджена у руках прем'єр-міністра. Законодавча влада належить Парламенту, який є одним із найстарших демократичних інститутів Азії. Оскільки Японія була першою країною світу, яка пізнала жах ядерної війни, її сьогоднішній уряд сприяє боротьбі за мир і руху роззброєння.
Японія є другою за величиною економічною державою світу. Вона посідає 6-е місце за обсягами імпорту та експорту товарів і є членом «Великої вісімки».
Японія посідає 10-е місце у світі за чисельністю населення, яке становить близько 127 мільйонів осіб. Столиця країни, Токіо, нараховує понад 8 мільйонів мешканців (агломерація нараховує більше 30-ти мільйонів мешканців і є найбільшою у світі).

Назва
У доісторичну епоху Японію називали Тойо-Ашіхара-Мідзухо-но-куні— «Багата країна очеретяних рівнин і водянистих рисових колосків» та Ашіхара-но-Накацу-куні — «Центральна країна очеретяних рівнин». Ці назви зустрічаються у стародавніх японських хроніках «Записи про справи давнини» та «Аннали Японії», найбільших зібраннях японських міфів та легенд.
З 4 століття Японію називали Ямато, за назвою давньояпонської держави, яка контролювала більшу частину Японського архіпелагу. Ця держава мала дипломатичні відносини з Китаєм, де її зневажливо іменували Во — «край карликів». Під впливом сусідів стародавні японці вживали на письмі для позначення власної країни китайський ієрогліф «карлик», але читали його на свій лад — «Ямато».
Близько 7 століття принизливу назву було змінено на нову, що вказувала на східне розташування Японії. Її записували трьома ієрогліфами — «Країна, де сходить сонце». У 8 столітті цей запис спростили на «Основа сонця». Початково обидва ієрогліфічні сполучення читали як «Ямато», проте згодом стали вимовляти на китайський лад — Ніппон. З 10 століття слово «Ніппон» перетворилося на основне, яким позначали Японію як усередині країни, так і за кордоном.
У 13 столітті венеціанський мандрівник  Марко Поло поширив у Європі китаєзований варіант японського слова «Ніппон» — Cipangu. У французькій, іспанській та португальській мовах воно трансформувалося у Japon та, за їх посередництва, потрапило до української мови, перетворившись на Японію.
З кінця 19 століття в Японії широко вживалося альтернативне прочитання слова «Ніппон» — Ніхон. У березні 1934 року, за ініціативи Міністерства культури Японії, японський уряд визнав таке прочитання помилковим, закріпивши за «Ніппон» офіційний статус. У чинній Конституції Японії від 1947 року формальною назвою країни визнано Ніппон-коку — «Японська держава». Попри це, слово «Ніхон» продовжує вживатися в Японії на офіційному і побутовому рівнях.

Слово «Японія» означає «Країна, де сходить сонце» (Святилище Іцукушіма, Хацукаїчі, Хірошіма)

Прапор Японії (яп. 日本の国旗,　にっぽんのこっき, ніппон но коккі) — національний прапор Японії у вигляді червоного сонячного диску на білому тлі. Використовується з 1870 року. Затверджений 13 серпня 1999 року законом Японії про національний прапор і національний гімн.

Головний мотив японського прапора — червоний сонячний диск. Він вживається у японському декоративному мистецтві з 8 століття. Кружальця, що уособлювали сонце, часто зображалися на зброї, військових віялах, меблях тощо.
Перші згадки щодо використання японцями білих прапорів із червоними сонячними дисками сягають 12 століття — часів війни між самурайськими родами Тайра і Мінамото. Особливого поширення такі прапори набули в період самурайських міжусобиць наприкінці 15 — початку 17 століття.
Протягом 17 — початку 19 століття японський уряд сьоґунат Токуґава використовував білі прапори із червоними кружальцями як знак для транспортних кораблів, що привозили рис до урядової резиденції в Едо. 1854 року, за порадою сацумського володаря Сімадзу Наріакіри, уряд зобов'язав усі японські кораблі вивішувати «стяг із сонячним диском на білому тлі» для розрізнення їх від іноземних суден. У подальшому цей прапор став сприйматися закордоном як символ Японії.
Під час реставрації Імператорського правління і повалення сьоґунату 1868 року, а також громадянської війни Босін 1868—1869 років, білий сонячний прапор був символом антиурядової опозиції, яка прагнула відновити сьоґунат. На противагу їй урядові сили використовували червоні прапори із Імператорськими золотими хризантемами або золотими сонячними дисками.
27 лютого 1870 року, зважаючи на міжнародне визнання білого стягу із червоним сонцем як прапора Японії, Велика державна рада затвердила його «прапором держави». Згідно з урядовою постановою № 57 прапор мав біле полотнище. Його висота становила 7/10 довжини. Червоний сонячний диск був зміщений від центру у бік древка на 1/100 довжини прапора. Згодом, 1875 року, такий мотив було використано під час затвердження форми військово-морського прапора Японії.
1945 року, після поразки Японії у Другій світовій війні й окупації військами США, окупаційна влада заборонила вивішувати і використовувати японський прапор. За чотири роки ця заборона була скасована постановою Генерального штабу головнокомандувача окупаційними військами.
У серпні 1999 року японський Парламент прийняв «Закон про національний прапор і національний гімн», яким законодавчо затвердив за білим сонячним прапором статус національного. Новий закон скасував урядову постанову № 57 від 1870 року й змінив стару форму прапора. Біло-червона кольорова гама зберігалася, але змінювалися розміри полотнища та сонячного диску. Висота національного прапора мусила складати 2/3 його довжини, а діаметр диску — 3/5 висоти. Сам диск розміщувався рівно в центрі полотнища. Закон дозволяв використання прапорів старої форми, якщо вони були виготовлені до оголошення закону.

Гімн Японії
Кімі га Йо – Національний гімн Японії. Оспівує вічне процвітання країни. Один з найкоротших національних гімнів світу. В основу гімну вкладений вірш зі “Співника японських і китайських віршів” 1013 року.
Мелодія гімну була написана 1880 року службовцем Міністерства Імператорського двору Хаясі Хіроморі і відредагована на західний манер німецьким композитором Францом Екертом. З 1893 року виконується на всіх урочистостях державного і міждержавного рівня. Офіційно затверджений через сто років після написання – 13 серпня 1999 року законом про національний прапор і гімн Японії.

Географія
Японія — це острівна країна, розташована вздовж тихоокеанського узбережжя Східної Азії. Основні острови — Хоккайдо, Хонсю, Сікоку і Кюсю. Острови Рюкю (Окінава) розташовані на 600 км південніше острова Кюсю. У цілому, Японський архіпелаг складається приблизно з 3000 малих островів.
Японія посідає 19 місце за щільністю населення у світі. 70—80% поверхні островів вкривають ліси і гори, непридатні для сільського господарства, промисловості чи мешкання через частітайфуни, зсуви і землетруси. Більшість населення сконцентровано у прибережних зонах та на рівнинах.
Розташування Японії на стику трьох тектонічних плит Тихого Океану, є причиною частих землетрусів і підвищеної вулканічної активності на архіпелазі. Найвищою горою-вулканом країни єгора Фудзі висота якої становить 3 776 м. Останні найбільші землетруси сталися 1995 (землетрус в Кобе), 2004 (землетрус в Ніїґата), а також 2011 років. Існує багато гейзерів і гарячих природних ванн онсен, які використовуються для відпочинку.

Японія у Східній Азії

Клімат
Японські острови, які простягаються з півночі на південь, лежать у шести кліматичних зонах.
Зона Хоккайдо Найпівнічніший регіон помірного клімату з холодними зимами і прохолодним літом. Опади не часті, але взимку острови вкрито глибоким снігом.
Зона Японського моря Західне узбережжя острова Хонсю є місцем частих і сильних опадів, особливо взимку. Влітку прохолодно, хоча інколи, завдяки вітру Фьон, буває надзвичайно спекотно.
Зона Центральногірська Типовий континентальний клімат зі значними коливаннями температури взимку і влітку, вночі і вдень. Опади помірні.
Зона Внутрішнього Японського моря Гори Тюґоку і Шікоку перешкоджають сезонним вітрам, забезпечуючи порівняно теплу погоду впродовж цілого року. Клімат середземноморський.
Зона Тихого океану Східне узбережжя японського архіпелагу характеризується холодними зимами з невеликою кількістю снігопадів, та спекотним і вологим літом завдяки південно-східним вітрам.
Зона Південних островів Острови Рюкю лежать у субтропічному кліматичному поясі, де зима і літо теплі. Опади дуже значні, особливо влітку. Частими є тайфуни.
Сезон дощів починається у травні на Окінаві і закінчується наприкінці липня на Хоккайдо, проносячи дощовий фронт уздовж усього архіпелагу на північ. У центральних областях Японії сезон триває впродовж декількох тижнів, починаючи з середини червня. Наприкінці літа та на початку осені тайфуни приносять сильні дощі.

Флора і фауна
Японія має багату флору і фауну. Їхні особливості обумовлено відносною ізоляцією Японського архіпелагу від Азійського континенту та протяжністю архіпелагу з півночі на південь. За даними Союзу біологічної систематики Японії, станом на 2003 у країні налічувалося понад 600 видів бактерій, 6200　видів найпростіших, 9300 видів рослин, близько 13 тисяч видів грибів та понад 60 тисяч видів тварин. Значна їх частка є ендемічними та реліктовими видами, які за межами Японії не зустрічаються.
Представників фауни Японії класифікують за двома регіонами - палеоарктичним та індомалайським. До першого входять території Хоккайдо, Хонсю, Шікоку та Кюсю, а до другого — Рюкю та південні острови.

Сакура – символ Японії

Державний устрій
Японія є унітарною демократичною національною державою з парламентською конституційною монархією. Її основний закон — Конституція 1947 року, ухвалено під тиском США після поразки країни в Другій світовій війні. Він базується на недоторканності прав людини, принципах пацифізму та визнанні японської нації носієм державного суверенітету. За Конституцією влада в Японії поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову. Першу представлено Парламентом, другу — Кабінетом міністрів і місцевими органами виконавчої влади, третю — Верховним і регіональними судами. Місцеві громади різних рівнів мають широкі права самоврядування. Основний закон передбачає відмову Японії від війни як засобу вирішення міжнародних проблем та відсутність інституту збройних сил.
Формальним головою держави є Імператор Японії, символ державності і національної єдності. Він позбавлений права керувати країною й виконує лише церемоніальні функції. Чинним Імператором країни є Його Величність Імператор Акіхіто. Фактичним головою держави виступає прем'єр-міністр, голова Кабінету міністрів. З 30 серпня 2011 року цю посаду обіймає Нода Йосіхіко.

Парадний кам'яний міст Токійського Імператорського палацу

Найвищим органом державної влади є двопалатний Парламент, найстаріший в Азії. Він складається з нижньої Палати представників і верхньої Палати радників. Перша формується з 480 депутатів, які обираються на 4 роки; друга — з 242 депутатів, які обираються на 6 років. Парламент зобов'язаний приймати закони та бюджет країни. Він обирає прем'єр-міністра, надає уряду вотум довіри і позбавляє його довіри, звільняє некомпетентних суддів. Правлячою партією в Парламенті є Демократична партія Японі. Основна опозиційна парламентська сила —Ліберал-демократична партія. Обидві партії є послідовниками поміркованого лібералізму.
Кабінет міністрів покликаний керувати державою. Він виконує закони і бюджет, ухвалені Парламентом. Кабінет складається з профільних міністерств і адміністрацій. Усі міністри є цивільними особами, половина з яких має бути членами Парламенту. Прем'єр-міністр, голова Кабінету, має права розпуску Палати представників, призначення міністрів і суддів.
Судова влада Японії є незалежною від законодавчої і виконавчої. Її представляють суди двох рівнів: Верховний суд Японії і суди нижчої інстанції — вищі, районні, сімейні та дисциплінарні. Верховний суд має право конституційного контролю. Судочинство здійснюється на основі «Шести кодексів» — збірки усіх головних законів країни. Воно поділяється на цивільне і кримінальне.

Будинок Парламенту Японії

Національна безпека
Згідно з Конституцією японська держава не має збройних сил. Замість них в країні діє державна організація Сил Самооборони Японії (СС). Політику національної безпеки визначає Міністерство оборони Японії. Головнокомандувачем усіх воєнізованих формувань вважається прем'єр-міністр. За рішенням японського уряду витрати Японії на оборону не перевищують 1% щорічного ВВП країни. Зокрема, в 1997 році загальна сума витрат становила 4,9 трильйонів єн. З них близько 800 мільярдів було витрачено на закупівлю озброєння і 160 мільярдів на дослідження та розробки у військовій сфері.
Сили Самооборони складаються з трьох компонентів — сухопутних, морських та повітряних сил. В офіційних внутрішніх і міжнародних документах ця організація не називається військом, хоча має всі ознаки збройних сил, окрім відповідного статусу. Члени організації називаються державними службовцями, а не військовими. Станом на 30 червня 1997 року сухопутні СС мали в постійному контингенті 180 тисяч осіб і близько 43 тисяч в запасі. Вони поділялися на 5 загальнояпоських округів. До складу сухопутних СС входили 12 звичайних (піхотних) і 1 танкова дивізії, 2 змішані бригади, 4 особливі (артилерійські) групи, 8 високострільних особливих (протиповітряних) груп, 1 десантна бригада, 1 танкова група, 1 вертолітна бригада. На озброєнні сухопутних СС перебувало 1100 танків, 730 бронетранспортерів, 86 протитанкових і протиракетних гармат, 86 протитанкових вертольотів, 489 бойових вертольотів. Морські СС мали в постійному контингенті 45 тисяч осіб і близько 1,1 тисяч в запасі. На озброєнні морських СС перебували 58 ескортних кораблів, тоннажністю 181 тисяч тон; 16 підводних човнів, тоннажністю 37 тисяч тон; 156 бойових кораблів, тоннажністю 349 тисяч тон; 99 патрульних протикорабельних літаків P-3C і 100 патрульних вертольотів. Повітряні СС мали в постійному контингенті 47 тисяч осіб і близько 800 в запасі. На озброєнні повітряних СС перебували 190 літаків-винищувачів F-15, 112 палубних багатоцільових винищувачів F-4EJ, 155 допоміжних та сповіщу вальних літаків.
Охороною державних кордонів і захистом японських територіальних вод займається Берегова охорона Японії.

Японські кораблі на навчаннях

Адміністративний поділ
Японія складається з 47 префектур. Префектура є найбільшою адміністративною одиницею країни. Органи влади у префектурі представлені виборними радою префектури та префектом (губернатором). За поділом влади ці органи належать до виконавчої гілки, однак за характером діяльності рада може бути віднесена до законодавчого органу. Судова влада представлена префектуральним судом. Задля зручності префектури часто групують у регіони. Ці регіони, склалися історично, вони не мають адміністративного апарату і не є адміністративними одиницями.

Загальноприйнятий поділ префектур з півночі на південь
01. Хоккайдо02. Аоморі03. Івате04. Міяґі05. Акіта06. Ямаґата07. Фукусіма08. Ібаракі09. Тотіґі10. Ґумма11. Сайтама12. Тіба13. Токіо14. Канаґава15. Ніїґата16. Тояма
17. Ісікава18. Фукуй19. Яманасі20. Наґано21. Ґіфу22. Сідзуока23. Айті24. Міє25. Сіґа26. Кіото27. Осака28. Хьоґо29. Нара30. Вакаяма31. Тотторі32. Сімане
33. Окаяма34. Хіросіма35. Ямаґуті36. Токусіма37. Каґава38. Ехіме39. Коті40. Фукуока41. Саґа42. Наґасакі43. Кумамото44. Ойта45. Міядзакі46. Каґосіма47. Окінава

Регіон
Префектури
Хоккайдо
Хоккайдо
Тохоку
Акіта, Аоморі, Фукусіма, Івате, Міяґі, Ямаґата
Канто
Тіба, Ґумма, Ібаракі, Канаґава, Сайтама, Тотіґі, Токіо
Тюбу
Айті, Фукуй, Ґіфу, Ісікава, Наґано, Ніїґата, Сідзуока, Тояма, Яманасі
Кінкі
Хьоґо, Кіото, Міє, Нара, Осака, Сіґа, Вакаяма
Тюґоку
Хіросіма, Окаяма, Сімане, Тотторі, Ямаґуті
Шікоку
Ехіме, Каґава, Кочі, Токушіма
Кюсю
Фукуока, Каґошіма, Кумамото, Міядзакі, Наґасакі, Ойта, Саґа
Окінава
Окінава

Префектури поділяються на дрібніші адміністративні одиниці — міста, містечка та села. Особливе місце у адміністративній системі посідає мегаполіс Токіо, який розділено на 23 міста. Щодо цих міст вживається окрема назва —спеціальний район. Решта міст країни поділяються на райони. В усіх містах Японії чиновників обирають.
Наразі у країні відбувається інтенсивний процес адміністративної реорганізації, який спричинив хвилю поглиннання багатьох містечок і сіл містами. Цей процес має на меті скоротити адміністративні одиниці нижнього рівня і зменшити адміністративні витрати. Японський уряд планує здійснити у майбутньому адміністративну реформу, якою префектури буде об'єднано у більші адміністративні одиниці.

Економіка
Економіка Японії є однією з найпотужніших у світі. Вона посідає друге місце після США за показниками ВВП ($4,5 трильйони у 2005) і третє місце після США і КНР за показниками купівлеспроможності. Японська економіка є найбільшою в Азії. Вона дуже залежить від поставок сировинних матеріалів з інших країн через нестачу природних ресурсів.
Співпраця уряду і промисловців, розвинена культура бізнесової етики, розробки високих технологій та порівняно невеликі витрати на оборонні потреби забезпечили стрибкоподібне зростання японської економіки після другої світової війни. З 1960-х по 1980-ті роки воно було вражаючим: 10% у 1960-х, 5% у 1970-х, 4% у 1980-х роках. Зростання призупинилося у 1990-х роках через надмірне інвестування наприкінці 1980-х та внутрішньополітичний курс, спрямований на виправлення спекулятивних ексцесів на біржі і ринку. Спроби уряду покращити ситуацію лише забуксували японське господарство у 2000 і 2001 роках.
Однак у 2005 з'явилися ознаки одужання японської економіки після періоду застою. ВВП зріс на 2,8%, перегнавши показники ЄС і США. Основним фактором одужання стало зростання внутрішнього попиту. Сьогодні економіка Японії продовжує утримувати позиції світового лідера.
Фундаментальними принципами післявоєнної японської економіки були:
Тісна співпраця підприємств, постачальників, дистриб'юторів, банків і великих фінансових груп кейрецу (Міцубісі, Сумітомо, Фуйо, Міцуї та інші);
Кооперація роботодавців і профспілок;
Всебічна підтримка починань підприємців державними службовцями («господарчий патріотизм»);
Система найму робітників на все життя на великих підприємствах.
Останнім часом багато японських фірм, особливо малого і середнього бізнесу, переглядають вищезгадані принципи задля збільшення продуктивності праці і прибутків.

Банк Японії

Офіси в Сіндзюку, Токіо

Токійська біржа— друга у світі за розміром біржа, з ринковою капіталізацією у 4 трильйони доларів США

Торгівля
Експорт — невід'ємна частина японської економіки. Головними експортними партнерами є США (22,7%), КНР (13,1%), Південна Корея (7,8%) і Гонконг (6,3%). Японці здебільшого експортують транспортне обладнання, двигуни, електротовари, електронні прилади і хімікати.
Оскільки Японія дуже залежить від міжнародної торгівлі, вона імпортує широке коло товарів. Основними партнерами з імпорту є КНР (20,7%), США (14%), Південна Корея (4,9%), Австралія (4,3%), Індонезія (4,1%), Саудівська Аравія (4,1%), ОАЕ (4%) (за даними 2004 року). Японія ввозить переважно запчастини, пальне, харчові продукти, хімікати, текстиль і сировину для власної промисловості.
Корисні копалини Японії,
Історія освоєння мінеральних ресурсів Японії,
Гірнича промисловість Японії.

Транспорт
Залізниця: JR: сінкансен
Аеропорти
Приватні вузлові міжнародні: Наріта, Кансай,
 Тюбу.
Державні вузлові міжнародні: Токіо (Ханеда), Тітосе, Вакканай, Ку-сіро, Хакодате, Сендай, Ніїґата, Осака, Хіросіма, Такамацу, Мацуяма, Коті, Фукуока, Кіта-Кюсю, Наґасакі, Кумамото,Ойта, Міядзакі, Каґосі-ма, Наха.
Особливі регіональні вузлові: Асахікава, Обіхіро, Акіта, Ямаґата, Яма-ґуті-Убе.
Авіакомпанії
All Nippon Airways (ANA), Japan Airlines (JA)

Населення
Японія входить до числа найбільш заселених країн світу. За попередніми результатами перепису 2010 року в ній проживало 128 056 026 осіб, а середня густота населення складала 339 осіб/км². За даними перепису 2005 року, дані якого є остаточними, в Японії проживало 127 767 994 осіб, а густота населення складала 343 осі. Між 2000 — 2005 роками спостерігався повільний ріст населення, що в 2005 — 2010 роках змінився спадом. Японському населенню притаманний високій рівень урбанізації. Близько трьох четвертей мешканців країни живе в містах. В 1920 році міське населення становило 18% , в 1940 році — 38%, в 1970 році — 72%. Основна маса жителів проживає в районах Токіо, Осаки і Наґої. Чверть усього населення країни мешкає в східнояпонському регіоні Канто.
За прогнозами японських демографів в наступні десятиліття кількість мешканців країни буде неухильно зменшуватися через низький рівень народжуваності. Вона була високою в часи існування Японської імперії і особливо високою в 1947 — 1949 роках, під час повоєнної відбудови країни. До 1950-х років рівень народжуваності становив 4,5%, а після різко спад до 2%. В 1960 — 1970-х роках, в період економічного зростання, народжуваність в Японії знизилася до 1,5%. У 2002 році була зафіксована рекордно низька позначка в 1,32%. Причинами низької народжуваності є вестернізація й фемінізація суспільства, а також наявність системи соціальних гарантій і пенсій для літніх людей. Якщо до 1945 року середня японська сім'я мала 4-5 дітей, то на початок 21 століття — лише 1-2 дітей. Великі сім'ї, в яких жило декілька поколінь, змінилися малими сім'ями з трьох-чотирьох осіб. Догляд за людьми пенсійного віку часто здійснюють державні або громадські організації, а не члени їхнії сімей. Попри те, що в Японії кількість жінок переважає над кількістю чоловічого населення, шлюби реєструються рідше, порівняно з серединою 20 століття.

Однією з причин тривалого зростання населення країни було поступове зниження рівня смертності у 20 столітті. Так, середня тривалість життя чоловіків становила 42 роки в 1920 році й 78 років у 2000 році; для жінок цей показник складав 43 роки в 1920 році й 85 років у 2000 році[23]. Станом на 2010 рік рівень смертності в Японії був одним найнижчих у світі. Через високу тривалість життя і низьку народжуваність, Японія є однією з найстаріших націй світу. За даними перепису 2000 року, близько 17,3% усіх мешканців країни були старшими 65 років. Це приблизно вдвічі більше за кількість осіб, молодше 15 років. За прогнозами, в 2033 році літні люди складатимуть близько 30% населення, що спричинить проблеми в сфері пенсій, працевлаштування, охорони здоров'я, тощо.
Японія — мононаціональна країна. Близько 90% населення становлять етнічні японці. Окрім них в державі мешкають корінні меншини — айни та рюкюсці. Під час загальнонаціональних переписів їх реєструють як японців. Питання чи є ці меншини окремими етносами чи етнографічними групами японського народу дискусійне. Разом з японцями в країні мешкає незначна частка іноземців. Станом на 2001 рік їх нараховувалося 1 778 462 осіб — 1,4% від населення Японії. Протягом 1950 — 1980-х років вони становили лише 0,6%, але в результаті економічного злету та глобалізації їх кількість поступово зростає. Основні групи іноземців — корейці (36%), китайці (21%), бразильці (15%), філіппінці (9%), перуа-нці (3%) і громадяни США (3%). Кількістьукраїнців в Японії станом на 2005 рік становила близько 907 осіб.

Топ 5 найбільших міст Японії за кількістю населення

1. Токіо 8 949 447

2. Йокогама 3 689 603

3. Осака 2 666 371

4. Наґоя 2 263 907

5. Саппоро 1 914 434

Мова
Єдиною державною офіційною мовою в Японії є японська мова. Це рідна мова для більш як 120 млн осіб. Хоча японська належить до найпоширеніших мов світу, вона рідко вживається за межами Японії. Причинами, які заважають цій мові стати мовою міжнаціонального спілкування, є складна система письма, географічна та культурна ізоляція Японії протягом раннього нового часу, поразка японської політичної експансії в середині 20 сторіччя. Класифікація мови залишається нез'ясованою. У старих мовознавчих працях японську відносили до урало-алтайської мовної сім'ї. Проте цю теорію було відкинуто лінгвістами другої половини 20 століття. Новітні дослідження японської мови вказують на те, що вона є мовою-ізолятом, сумішшю південно-азійських і північно-азійських мов. Найближчою до японської є рюкюська мова, яку разом з японською об'єднують в японсько-рюкюську мовну сімю або вважають її діалектом японської. Іншими близькими мовами є айнська і корейська, проте чітких доказів їхньої належності до спільного предка або єдиної мовної сім'ї немає. В японській мові виділяють три діалекти абонаріччя — східне, західне і кюсюське. Літературною нормою вважається говірка Яманоте токійського говору східного наріччя. В японській мові існує п'ять голосних [a], [i], [u], [e], [o] та близько 20 приголосних　—　[k],　[g],　[s],　[ɕ],　[d͡z],　[d͡ʑ],　[t],　[t͡ɕ],　[t͡s],　[d],　[n],　[ɲ], [h],　[ɸ],　[b],　[p],　[m],　[ɾ], [j], [w], [ɴ]. В фонетичній системі переважають відкриті склади. Існує протистояння дзвінких та глухих звуків. Приголосні з предиханням нетипові. Для синтаксису характерна конструкція «підмет-додаток-присудок». Мова належить доаглютинативних мов, в якій граматичні форми й похідні слова утворюються за допомогою додавання суфіксів. Для дієслів, прикметників і дієприкметників існують дієвідміни. Час, відмінки, підсилення виражаються за допомогою додавання змінюваних закінчень до незмінюваних частин слова. Закінчення іменників і часток незмінні. Категорії числа і роду відсутні.
Перші писемні пам'ятки японської мови датуються 5 століттям. Протягом 8 — 9 століть кількість її голосних скоротилася з 8 до 5. У 16 — 17 столітті відбулася велика зміна японської граматики та словотвору. Японську мову, що передувала зміні називають «старою», а мову, яка утворилася в результаті зміни, — «новою». У старій японській мові існувало 9 дієвідмін і 2 типи прикметників; в новій мові — 5 дієвідмін і 1 тип прикметників. Основна лексика залишалася практично незмінною протягом багатьох століть. Частки й допоміжні слова змінювалися залежно від епохи. Значний вплив на розвиток японської мови мав вплив китайської мови, з якої вона запозичила систему письма та близько половини словникового запасу. Японські автентичні абетки хіраґана й катакана були розроблені на основі китайських ієрогліфів. Поряд з ними вживається латинська абетка. З другої половини 19 століття, в результаті вестернізації, японська лексика зазнала впливу європейських мов.

Приклад письма: японська казка «Журавлина подяка», аналог української казки «Кривенька качечка»

Релігія
Панівною релігією мешканців Японії є автохтонне язичництво — синто. Воно поєднує в собі елементи анімізму, фетишизму, тотемізму та примітивної магії. Об'єктом вшанування цього пантеїстичного культу є божества камі — духи природи, визначні діячі минулого, герої японського фольклору. Історично синто розвивалося в діалозі з буддизмом, даосизмом, конфуціанством і християнством, які справили вплив на еволюцію язичницького світогляду, пантеону та обрядовості. Синто було державною релігією Японії протягом 1870—1945 років. Її первосвященником виступав Імператор, нащадок богині сонця Аматерасу. Після секуляризації країни у другій половині 20 століття синто втратило державну підтримку, однак залишилося популярним серед японців. За урядовою статистикою станом на грудень 2008 року близько 105,8 мільйонів японців вважали себе синтоїстами. Вони приписані до 88 тисяч громад, більшість з яких об'єднано в Асоціацію синтоїстьких святилищ під егідою Святилища Ісе.
Другою за значенням релігією Японії є буддизм. Він поширився в країні у 5 — 7 століттях зусиллями корейських та китайських ченців-проповідників. Ця релігія представлена декількома течіями, найбільшими з яких є езотеричний буддизм, амідаїзм, нітірен-буддизм та дзен. Кожна з течій поділяється на ряд дрібних сект. Спільним для всіх напрямків є визначення буття як страждального кола перероджень. Спасіння від буття полягає у виході з нього, шляхом звільнення від пристрастей і досягнення просвітлення — нірвани. Існування трансцендентальногоБога чи Абсолюту, людської душі та вічності заперечується. За даними Міністерства культури станом на 2008 рік понад 89,5 мільйонів жителів Японії сповідували буддизм. Завдяки традиції синто-буддистського синкретизму, частина буддистів є одночасно синтоїстами. Станом на 2000 рік найбільша кількість вірян-буддистів належала до амідаїстької течії буддизму (19,5 млн), а саме Істинної секти Чистої землі (6,9 млн)[29]. Другою за величною течією був нітірен-буддизм (17 млн), з його найвпливовішою сектою Нітірен (3,5 млн). Третє місце посідали групи сект езотеричного буддизму — Сінґон (12,7 млн) та Тендай (3,4 млн). Дзен-буддизм сповідували 3,5 млн чоловік, а вірянами найстаріших сект, так званого, «нарського буддизму» були лише 0,7 млн осіб.
Християнство — третя найбільша релігія країни. Японці познайомилися з ним у 16 столітті, завдяки діяльності католицьких місіонерів Товариства Ісуса. Церква швидко розросталася, проте через інтриги буддистського духовенства зазнала репресій і була заборонена впродовж 17 — 19 століття. 1873 року японський уряд скасував заборону і проголосив свободу совісті. Завдяки тому, що християни допомогли японцям створити новітню систему освіти, християнство стало панівною релігією в середовищі японської інтелігенції. Станом на 2008 рік кількість практикуючих японських християн різних деномінацій становила 2,14 мільйони осіб. За даними 2000 року більша частина з них належала до Римо-католицької церкви — 442 тисяч осіб. Решта була вірянами переважно протестантських конфесій. В країні також діє нечисленна Японська православна церква Московського патріархату та місія Української-православної церкви Київського патріархату в Токіо.
Окрім синто, буддизму і християнства в Японії представлені численні новітні японські секти, що оформилися після 19 століття, а також рухи, що виросли на базі нью-ейдж. За урядовою статистикою 2008 року загальна кількість їхніх послідовників становила трохи більше 9 мільйонів осіб. На 2000 рік серед цих сект найбільшими були секта тенріїстів (1,8 млн) та Церква «Перфект Ліберті» (1,3 млн).

Торії — ворота до синтоїстького святилища (Святилище Мейдзі, Сібуя, Токіо)

Велика статуя будди Аміди (монастир Котокуїн, Камакура, Канаґава)

Освіта
Японія є одним із світових лідерів у галузі освіти. Станом на 2009 рік рівень грамотності населення країни становив 99%. У Японії діє європейська освітня модель прусського зразка, що була впроваджена в другій половині 19 століття і діє з незначними змінами до сьогодні. Доуніверситетська освіта має на чотири рівні — дошкільна для дітей 3—6 років (3 роки навчання),початкова для дітей 6—12 років (6 років навчання), молодша середня для дітей 12—15 років (3 роки навчання) і старша середня для дітей 15—18 (3 роки навчання). Загальнообов'язкова освіта надається в початковій та молодшій середній школі. Після здобуття загальнообов'язкової освіти учні вступають до вищих середніх шкіл, технікумів або спеціальних шкіл. За даними міністерства освіти Японії на 2005 рік близько 75,9% японських учнів отримують старшу середню освіту в вищих середніх школах. Повна середня освіта надає право вступу до вищого навчального закладу — університету або коледжу. Університетське навчання триває 4 роки для загальних спеціальностей і 5 років для медичних. Випускники вищої школи можуть поступати до аспірантури, де поступово здобувають звання магістра або доктора наук.
Усі японські освітні заклади поділяються на державні, громадські та приватні. Загальнообов'язкова освіта є безкоштовною у державних і громадських школах. Освіта вище старшої середньої є платною. Проте плата може бути скасована у державних закладах для студентів, що мають визначні заслуги в навчанні або науковій сфері. В початковій та молодшій середній школах обов'язково вивчають державну мову, гуманітарні науки (географія, історія, суспільство), математику (алгебра, геометрія), природничі науки (фізика, хімія, біологія, геологія), музику (опанування музичних інструментів і спільний виступ), образотворче мистецтво, англійську мову тощо. Вища середня школа поділяються за спеціалізацією на гуманітарні та природничі. В усіх освітніх закладах є факультативні заняття. Після уроків учні та студенти часто беруть участь в позакласній діяльності, вивчаючи кендо, дзюдо, кюдо, каліграфію, атлетику, політекономію тощо. Зміст загальнообов'язкової освіти визначається Міністерством освіти та автономними освітніми комітетами, що формуються органами місцевого самоврядування.
Найбільш відомими у світі японськими державними університетами є Кіотський, Кюшюський, Наґойський, Токійський, Тохокуський, Хірошімський та Хоккайдоський. Серед приватних провідними є токійські університети — Софійський, Васеда, Кейо.

Типова будівля японської середньої школи

Корпус Ясуда Токійського університету

Наука
Японія — провідна країна в галузі наукових досліджень, зокрема, технології, устаткування для машин і біомедичних досліджень. Майже 700 000 дослідників отримують $130-мільярдний бюджет на наукові дослідження, він третій за величиною у світі. Японія є світовим лідером в галузі фундаментальних наукових досліджень, здобувши п'ятнадцять лауреатів Нобелівської премії у галузі фізики, хімії та медицини, три Медалі Філдса, і одну Премію Гаусса. Деякі з найвідоміших технологічних вкладів Японії є в галузі електроніки, автомобілів, машин,сейсмостійкого будівництва, промислової робототехніки, оптики, хімії, напівпровідників і металів. Японія також є світовим лідером із виробництва й використання робототехніки, вона володіє більше половини (402 200 з 742 500) промислових роботів у світі.
Агентство аерокосмічних досліджень Японії (JAXA) — це космічне агентство Японії, воно проводить космічні, планетарні та авіаційні дослідження й розвиває ракети та супутники, є учасникомМіжнародної космічної станції: японський експериментальний модул Кібо (Kibo) був доданий до станції під час рейсів космічних шаттлів у 2008 р. Плани Японії в освоєнні космічного простору включають: запуск космічного зонда до Венери, Акацукі, BepiColombo буде запущений в 2013 р. і будівництво місячної бази до 2030 р.

Кухня
Японська традиційна кухня обумовлена кліматом, фауною і флорою японських островів. Висока вологість забезпечує багатство рослинної та тваринної їжі, а острівне розташування країни — достаток морської риби та морепродуктів. Характерною рисою японської кухні є сезонність харчування, тобто вибір продуктів та способів їх приготування залежно від пори року. Зазвичай, для страв використовуються лише свіжі харчі, які обробляються без застосування сильних приправ, з метою збереження первісного вигляду і смаку продукту.
Головними стравами японської кухні є рис та рисова настойка саке. Решта японських наїдків готуються, як закуски до цих страв, переважно, з овочів і фруктів. До середини 19 сторіччя японці дуже рідко вживали м'ясо, а також тваринні й рослинні жири. Через це багато японських страв мають прісний свіжий смак. Замінником м'яса були різноманітні морепродукти, а замінником жирної їжі — бульйон дасі, зварений на водоростях ламінаріях та сушеному тунці. З пізнього середньовіччя японці почали вживати як приправи соєвий соус та бобову пасту місо, які стали невіддільними складовими більшості японських страв.
Ще одна особливість японської кухні — поцінування зовнішнього вигляду їжі. Її не повинно бути багато і вона мусить гармоніювати з посудом. Страви споживають паличками, тому їжу, здебільшого, подають у вигляді невеликих скибок, щоб їх було зручно брати.
Загалом страви японської кухні класифікують на західнояпонські та східнояпонські. Центрами перших виступають Кіото, Осака, Хіросіма та Фукуока, а центрами других — Наґоя, Йокогама,Токіо та Сендай. Західнояпонські страви мають тендітний і невимушений смак порівняно зі східнояпонськими, які відзначаються густим смаком і сильним ароматом. Окрім цих типів страв існує багато локальних наїдків, які різняться залежно від клімату, географічного розташування та традицій регіону. Найтиповішими стравами японської кухні, що відомі за межами Японії, єсуші, суп місо, сира риба сасімі, смажена птиця якіторі, локшиний суп рамен та інші.

Страви традиційної японської кухні — варений рис, закуски, суп-місо, соєвий сир тофу, смажена скумбрія, омлет і соєвий соус

Суши

Спорт
Найстаріший вид спорту в Японії — національна боротьба сумо. Перші згадки про неї містяться в японських міфах, описаних в історичній хроніці «Анналах Японії». Поряд із сумо стародавні японці займалися соколиними ловами, кінними перегонами, японським поло дакю та грою в м'яч кемарі. У середньовіччі набули популярності бойові мистецтва, такі як стрільба з лука, боротьба дзю-дзюцу, фехтування на мечах, алебардах і списах. Нові види спорту потрапили в Японію наприкінці 19 століття, завдяки вестернізації країни після реставрації Мейдзі. 1912 року японська команда вперше взяла участь у V літніх Олімпійських іграх у Стокгольмі.
Поряд із сумо найпопулярнішим спортом в Японії є бейсбол. Він був завезений з США 1872 року. Спочатку ця гра набула поширення серед студентів університетів, а з початку 20 сторіччя її стали викладати на уроках фізкультутри у середніх та вищих школах. 1934 року утворено Токійський бейсбольний клуб Великої Японії, на базі якого 1936 року було створено першу в країні Японську професійну бейсбольну асоціацію.
В Японії тричі відбувалися Олімпійські ігри — у Токіо (1964), Саппоро (1972) і Наґано (1998).

Сумоїст українського походження Тайхо Кокі

Національні свята
Дата
Українська назва
Японська назва
1 січня
Перший день Нового року
元日 ґандзіцу
Другий понеділок січня
День повноліття
成人の日 сейдзін но хі
11 лютого
День заснування держави
建国記念の日 кенкоку кінен-но хі
Третя декада березня
День весняного рівнодення
春分の日 сюмбун но хі
29 квітня
День Сьова(День народження Хірохіто)
昭和の日 сьова но хі
3 травня
День Конституції
憲法記念日 кемпо кіненбі
4 травня
День сакури
みどりの日 мідорі но хі
5 травня
День дітей
こどもの日 кодомо но хі
Третій понеділок липня
День моря
海の日 умі но хі
Третій понеділок вересня
День шанування старших
敬老の日 кейро но хі
Третя декада вересня
День осіннього рівнодення
秋分の日 сюбун но хі
Другий понеділок жовтня
День фізкультури
体育の日 тайїку но хі
3 листопада
День культури
文化の日 бунка но хі
23 листопада
День подяки за працю
勤労感謝の日 кінро канся но хі
23 грудня
День народження чинного імператора
天皇誕生日 тенно тандзьобі

Культура Японії

Кімоно́
Кімоно́ (яп. 着物, кімоно, «вбрання»; яп. 和服, вафуку, «японський одяг») — традиційний одяг в Японії. З середини 19 століття вважається японським національним костюмом. Кімоно нагадує собою Т-подібний халат. Його довжина може різнитися. Одяг закріплюється на тілі поясом обі (帯), який розташований на талії. Замість європейських гудзиків використовують паски і мотузочки. Характерною рисою кімоно є рукави соде (袖), які зазвичай набагато ширші за товщину руки. Вони мають мішкоподібну форму. Рукавний отвір завжди менший від висоти самого рукава. Оскільки японське традиційне вбрання подібне до халату, у ньому немає відкритого коміру на зразок європейських костюмів. Загалом воно зручне і не сковує рухів людини.
Тканини, з яких виготовляється кімоно, як правило, нееластичні. Для поясу використовують сукно. Викрійки для одягу зазвичай прямокутні і відрізняються від європейських аналогів зі складними заокругленими формами. Завдяки цьому досягається економія і практично повна утилізація матерії. Її прямокутні залишки можуть бути повторно використані у господарстві.
Для пошиття кімоно використовуються переважно м'які нитки, які зменшують ризик перетягування тканини. Проте таке бережне ставлення до матерії, яка була дефіцитом у традиційній Японії, негативно відбивається на збереженні конструкції одягу. У випадку її порушення кімоно можна перешити заново з тієї самої тканини.

Японки в барвистому кімоно

Ікебана
Ікебана (яп. 生け花, 活け花, いけばな, «живі квіти») — традиційне мистецтво аранжування квітів у Японії. Ікебана зародилася в Китаї в VII столітті. Її винайшов священик-буддист. Спочатку вона використовувалася як підношення богам, Буддам і створювалася тільки ченцями. У наш час цим займаються в основному жінки, але в давнину цим займалися виключно чоловіки-ченці. Згодом ікебану перейняли японці, і, як це часто бувало, вони переробили її на свій лад, і розвинули це мистецтво. Сьогодні японські й китайські ікебани значно відрізняються одна від одної.
Назва ікебани змінювалася в різні епохи, залежно від назви стилю аранжування. Так, у середньовіччі оселю прикрашали квітами без підставок і ваз, тому в цей час ікебана була відома як татехана (立花, «виставлені квіти»). У 17 столітті, з поширенням моди на все китайське, назву змінили на китайський лад — рікка (立花, «виставлені квіти»). Водночас, з розвитком чайної церемонії з'явився «чайний стиль» аранжування квітів під назвою хана (квітка), від якого походила інша назва ікебани — о-хана (御花). З 18 століття японці почали прикрашати домівки квітами, виставляючи їх у вазах, у манері наґеірехана　(抛入花). Від неї зародився новий стиль аранжування ікебана — «живі квіти», букет в якому символізував єдність «конфуціанської трійці»: Неба, Землі і Людини (三才). Згодом назва цього стилю стала загальною назвою для позначення усіх традиційних японських методів аранжування квітів.
Окрім цього впродовж 19 — 20 століття в якості синонімів ікебани використовувалися назви кадо (花道, «шлях квітів»), морібана (盛り花, «нагромаджені квіти»), дзію-бана (自由花, «вільні квіти») тощо.

Ікебана
Ікебана (яп. 生け花, 活け花, いけばな, «живі квіти») — традиційне мистецтво аранжування квітів у Японії. Ікебана зародилася в Китаї в VII столітті. Її винайшов священик-буддист. Спочатку вона використовувалася як підношення богам, Буддам і створювалася тільки ченцями. У наш час цим займаються в основному жінки, але в давнину цим займалися виключно чоловіки-ченці. Згодом ікебану перейняли японці, і, як це часто бувало, вони переробили її на свій лад, і розвинули це мистецтво. Сьогодні японські й китайські ікебани значно відрізняються одна від одної.
Назва ікебани змінювалася в різні епохи, залежно від назви стилю аранжування. Так, у середньовіччі оселю прикрашали квітами без підставок і ваз, тому в цей час ікебана була відома як татехана (立花, «виставлені квіти»). У 17 столітті, з поширенням моди на все китайське, назву змінили на китайський лад — рікка (立花, «виставлені квіти»). Водночас, з розвитком чайної церемонії з'явився «чайний стиль» аранжування квітів під назвою хана (квітка), від якого походила інша назва ікебани — о-хана (御花). З 18 століття японці почали прикрашати домівки квітами, виставляючи їх у вазах, у манері наґеірехана　(抛入花). Від неї зародився новий стиль аранжування ікебана — «живі квіти», букет в якому символізував єдність «конфуціанської трійці»: Неба, Землі і Людини (三才). Згодом назва цього стилю стала загальною назвою для позначення усіх традиційних японських методів аранжування квітів.
Окрім цього впродовж 19 — 20 століття в якості синонімів ікебани використовувалися назви кадо (花道, «шлях квітів»), морібана (盛り花, «нагромаджені квіти»), дзію-бана (自由花, «вільні квіти») тощо.

Гейши
Ге́йша (яп. 芸者 гейся) — дівчина (жінка), яка розважає своїх клієнтів (гостей) японським танцем, співом, проведенням чайної церемонії, розмовою на будь-яку тему, зазвичай одягнена в кімоно і носить традиційний макіяж та зачіску. Назва професії складається з 2 ієрогліфів: «мистецтво» і «людина», таким чином означає «людина мистецтва».
Основна робота гейш — проведення банкетів в чайних будинках, готелях японського типу і традиційних японських ресторанах, де гейша виступає господинею вечора, розважає гостей (чоловіків і жінок). Гейша повинна спрямовувати розмову і сприяти веселому проведенню часу своїх гостей, часто фліртуючи з ними, але зберігає при цьому своє достоєнство.

Гейши грають на музичних інструментах

Дякую за увагу!