Презентація на тему «Населення світу» (варіант 2)

Презентація на тему: Населення світу
Виконав: учень 10 - Б класу Карпин Роман

Кількість населення світу і його динаміка.
Природний рух та відтворення населення.
Типи відтворення населення.
Демографічна політика.
Статевий та віковий склад населення.
Національна структура населення.
Релігійна структура населення.
Нерівномірність розміщення населення на Землі.
Урбанізація та її проблеми. Міське населення світу.
Сільське населення світу.
Міграційні процеси.
Трудові ресурси.
Зайнятість населення.
План

Кількість населення світу і його динаміка
Станом на початок 2007р. кількість населення світу становила близько 6,565 млрд осіб. Уявлення про її зміни у давні часи мають оцінювальний характер. Так, вчені припускають, що 35—40 тис. .років тому на Землі налічувалося усього близько 1 млн особин виду Homo sapiens (людина розумна). Станом на початок нашої ери, за розрахунками науковців, на планеті проживало понад 200 млн, у 1000 р.- 300 млн, у 1500 р.- 425 млн осіб. Таке незначне зростання кількості населення спостерігалося впродовж всього періоду аграрної цивілізації, тобто до другої половини XVII ст.
Від середини XVII ст. з поширенням промислової революції у більшості європейських країн темпи приросту населення почали помітно зростати. Це й ознаменувало, на думку вчених, перехід до другого періоду демографічного розвитку. Так, у 1820 р. кількість населення досягла 1 млрд осіб, у 1927 p.— 2 млрд, 1959 p.— 3 млрд, 1974 p.— 4 млрд, 1987 p.— 5 млрд, а у 1999 р.~ 6 млрд. За прогнозами міжнародних експертів у 2013 р. кількість землян досягне 7 млрд, у 2028 p.— 8 млрд і у 2054 р. — 9 млрд.
Найвищі у світовій історії темпи приросту населення (до 2 % нарік) спостерігалися на початку 1960-х pp. Тоді й виникло поняття демографічний вибух, яким характеризують надзвичайно швидкі темпи зростання кількості населення.
Особливо швидкими темпами зростає кількість населення у країнах, що розвиваються. Якщо у 1950 р. частка населення у них становила 67 % від всього населення Землі, то у 2000 p.— 80 %.

Природний рух та відтворення населення
Відтворення населення — сукупність процесів народжуваності і смертності, що забезпечують відтворення нових поколінь на Землі. Воно може бути розширеним (народжуваність перевищує смертність), простим (народжуваність дорівнює смертності) і звуженим (народжуваність менша за смертність).
У сучасному світі умовно виділяють два головні типи відтворення населення. Перший тип відтворення населення спостерігається у всіх високорозвинутих країнах, в тому числі постсоціалістичних. Характеризується він. середніми та низькими показниками народжуваності і смертності, незначним (менше за 12 на 1000 осіб) приростом населення. Середні показники відтворення населення для країн першого типу на початку XXI ст. виражаються такими коефіцієнтами: 11 - 10 = 1. Станом на 2006 р. у багатьох країнах Європи (у 16) коефіцієнт народжуваності настільки низький, що не забезпечує навіть простого відтворення. Така ситуація спостерігається в Німеччині, Австрії, Італії, Угорщині, Чехії, Болгарії, Україні (найбільша абсолютна величина від'ємного коефіцієнта природного приросту серед країн світу), Білорусі, Росії та ін.
Другий тип характеризується високою народжуваністю, значним зниженням показників смертності і високими темпами зростання кількості населення (більшість країн Африки, Азії і Латинської Америки). Висока народжуваність зумовлена збереженням у більшості країн цієї групи традицій багатодітності, які часто підтримуються домінуючими там релігіями. Показники смертності (особливо дитячої) там різко знизилися у XX ст.
Середні показники природного руху населення для країн другого типу відтворення на початку XXI ст. виражалися такими коефіцієнтами: 25 - 9 = 16. В Африці спостерігався найбільший коефіцієнт природного приросту (42 - 14 - 28). Таким чином, саме країни другого типу відтворення спричиняють ситуацію -"демографічного вибуху".

Типи відтворення населення
Залежно від переважання впливу тих чи інших причин на природний рух населення у світі склалося два основних типи відтворення населення, характерні для різних типів країн (схема 21). Для першого типу відтворення населення характерні низькі та дуже низькі показники народжуваності (10-20 чол./тис.) і невисока смертність (9-12 чол./тис.), тому й низький при- родний приріст (4-8 чол./тис.). Такий тип відтворення здебільшого властивий високорозвиненим країнам світу. Він спостерігається в Європі, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, Японії. Низький рівень народжуваності пов'язують зі зростанням ролі жінки у суспільному житті, відсутністю ранніх шлюбів, підвищенням рівня культури суспільства, поширенням міського спо- собу життя, «подорожчанням дитини», тобто збільшенням витрат на її утриман- ня та освіту. На природний приріст на- селення тут також вплинули негативні екологічні чинники, що спричиняють зростання спадкових хвороб та дитячої смертності.

Перший тип
Перший тип відтворення характер- ний і для більшості європейських країн з перехідною економікою, зокрема й для України. Тут головним чинником є економічна криза і, як наслідок, досить низький рівень матеріального забезпечення родин.
З першим типом відтворення населення пов'язано багато проблем. Одна з них — «старіння нації», тобто зростання частки людей літнього віку. Тривалість життя у цих країнах висока. Найвищі її сере- дні цоказники демонструють Японія (81,8 років), Австралія (79,8 років), Швеція (79,6 років), Канада (79,4 років), Франція (78,8 років), Нідерланди (78,3 років), Велика Британія (77,7 років), США (77,1 років). Хоча вчені вважають, що середня видова тривалість людського життя може сягати 110-140 років. В Україні нині цей показник становить 68 років (2007 р.). «Старіння нації» зумовлює зменшення частки працездатного на- селення, посилює тиск на медичні та соціальні установи, важким тягарем податків лягає на плечі працюючих, а також призводить до подальшого зниження природного приросту населення. У деяких країнах Європи спостерігається явище депопуляції, коли рівень смертності вищий за народжуваність. При цьому від'ємний природний приріст поступово призводить до вимирання населення. До цієї групи потрапили такі високорозвинені країни: Німеччина (-1,1 чол./тис.), Італія (-0,9 чол./тис.), Австрія (-0,01 чол./тис.), Швеція (-0,6 чол./тис.). Тут явище депопуляції пояснюють високою часткою літніх людей, великою зайнятістю чоловіків та жінок у виробництві, значним відсотком розлучень, наслідками Другої світової війни. З 90-х рр. XX ст. депопуляція почала поширюватися й у країнах з пере- хідною економікою: у Болгарії (-6,6 чол./тис.), Угорщині (-4 чол./тис.), Чехії (-1,8 чол./тис.), Румунії (-1,5 чол./тис.), Словенії (-0,6 чол./тис.), Латвії (-7 чол./тис.), Естонії (-5,1 чол./тис.), Литві (-3 чол./тис.), Україні (-5,6 чол./тис.), Росії (-5 чол./тис.).

Другий тип
Другий (розширений) тип відтворення населення характерний для країн, що розвиваються, та азіатських країн з перехідною економі- кою. Тож він поширений в Африці, Азії, Латинській Америці, Океанії (діаграма 2). Це саме ті регіони світу, де відбувся «демографічний вибух» у XX ст. Цьому типу відтворення населення притаманні високі й дуже високі показники народжуваності (29-50 чол./тис.) і порівняно низька смертність (7-12 чол./тис.). Ці чинники спричиняють високий природ- ний приріст (18-30 чол./тис.). Найвищий природний приріст у світі має арабська країна Оман — 49 чол./тис. Високим показникам приросту сприяють традиційно великі родини (в середньому з 6 осіб), ранні шлюби, залежне становище жінки у родині, переважання сільського способу життя, релігійні постулати тощо. Після зниження рівня смертності в цих країнах за останні 50 років зросла й середня тривалість життя: в Африці — з 38 до 53 років, в Азії — з 41 до 63 років, у Латинській Америці — з 52 до 67. Країни з другим типом відтворення мають багато проблем, пов'я- заних з неконтрольованим високим приростом населення. Це й нестача продуктів харчування, і безробіття, і брак коштів на розвиток соціальної сфери — освіти, науки, культури, медицини.

Демографічна політика
Демографічна політика. Обидва типи відтворення населення поро- джують проблеми. Тому більшість країн світу намагаються контролю- вати природний приріст населення у бажаному напрямі, проводячи демографічну, політику — систему державних заходів з регулю- вання народжуваності в необхідному для держави напрямку. Нині майже 130 країн ведуть активну демогра- фічну політику, зокрема це всі висо- корозвинені держави та понад 80 тих, що розвиваються. У розвинених країнах з першим типом відтворення демографічна по- літика спрямована на стимулювання народжуваності. Перші спроби в цьому напрямі зробила Франція ще в XIX ст. Тепер багато країн стимулюють народжуваність. До основних заходів належать відпустки для догляду за дитиною, виплати при на- родженні немовляти, щомісячні виплати на дитину, істотне збільшення виплат на другу, третю та всіх наступних дітей, першочергове право на одержання квартири родинам з дітьми тощо. Більшість країн з другим типом відтворен- ня населення вживають заходів для зменшення народжуваності. Активну демографічну полі- тику в XX ст. проводили Японія, Китай та Індія. Основними напрямами її були правовий, економічний та морально- психологічний тиск на населення. Законами, зокрема, збільшено вік можливого вступу до шлюбу в Індії для жінок — до 18 років (замість 12), для чоловіків — до 21 року (замість 14). У Китаї заборонено одружуватися молоді, що здобуває освіту у вищих навчальних закладах, до закінчення навчання. Законом обмежується кількість дітей: в Китаї дозволено мати одну дитину, в Індії та В'єтнамі — дві. У Китаї держава сплачує кошти на утримання однієї дитини, водночас стягуючи великі штрафи за другу. В Індії пропагується здорова, щаслива, забезпечена родина з двома дітьми. Найважче здійснюється демографічна політика в арабських країнах через релігійні та національні традиції, принижене становище жінки в суспіль- стві. Практично стоїть осторонь політики планування родини і більша частина країн африканського континенту. Демографічна політика є певним обмеженням прав людини. Тому, наприклад, у США громадянам надається повна свобода вибору щодо кіль- кості дітей, хоча й забезпечується допомога багатодітним родинам через систему податкових пільг.

Статевий та віковий склад населення
Статево-віковий склад населення дуже тісно пов'язаний з особливостями процесу відтворення населення і значно меншою мірою залежить
від зовнішніх міграційних процесів. Для наочності уявлень про віковий і статевий склад населення у світі достатньо розглянути і проаналізувати статево-вікову піраміду двох країн, які мають добре виражені ознаки першого (високорозвинута країна) та другого (країна, що розвивається) типу відтворення населення. їхнє порівняння дозволяє встановити істотні відмінності, що зумовлені відмінностями у природному русі населення.
Піраміди традиційно розглядають знизу вгору. У країнах з другим типом відтворення, основа піраміди (кількість дітей) є дуже широкою, а у країнах з першим типом відтворення вона звужена порівняно до старших поколінь. Тобто ця та середня частини пірамід чітко відображають тенденції у народжуваності: в одному випадку збільшення числа народжених, в іншому — зменшення. Частка дітей і підлітків (осіб віком до 15 років) у країнах Азії, Латинської Америки зазвичай перевищує 30 %, а в Африці в цілому становить 43 %.
Ширина верхньої частини пірамід залежить, передусім, від величини середньої тривалості життя у конкретній державі. Оскільки в розвинутих країнах з першим типом відтворення вона значно вища, то чисельними є вікові групи старшого віку (понад 65 років). їхня частка в окремих європейських країнах (Італії, Греції, Швеції) становить близько 18 % (Монако — 23 %). У країнах, що розвиваються, питома вага людей старшого віку складає всього 5 % (Замбія, Судан, Нігер, Уганда та ін.— 2 %). Для більшої наочності можна порівняти- й очікувану середню тривалість життя у них. У Яионщ Сан-Маріно, Швейцарії вона, за даними 2004 р., становила 81 рік, в Андоррі — 84, в африканських (Мозамбіку, Малаві) — 37,5, а Замбії — 37 років.
Зниження народжуваності завжди призводить до старіння нації, тобто збільшення частки населення старшого віку. Це стало характерним для багатьох європейських країн.
Права і ліва сторони статево-вікової піраміди відображають співвідношення чоловіків і жінок у різних вікових групах. Чоловіків у світі трохи більше, ніж жінок (за даними 2005 р. на 44 млн). Однак кількість держав, в яких переважає населення жіночої статі, є більшою (понад 100). Передусім, це всі високорозвинуті країни, а також всі інші європейські країни. І хоча у середньому хлопчиків народжується більше, ніж дівчаток, але надалі їхні частки приблизно вирівнюються, а в старших вікових групах спостерігається й помітне переважання жінок. Це зумовлено тим, що різною є середня тривалість життя: у жінок вища, ніж у чоловіків.

Національна структура населення
Сучасний національний склад населення світу є результатом тривалого історичного розвитку. Наука, що вивчає культуру, побут, походження та розселення народів, має назву е т н о г р а ф і я (з грец. «етнос» — плем'я, народ і «графос» — пишу).Слід розрізняти поняття: народ, етнос інація. Н а р о д — це населення певної країни. Е т н о с — група людей, що історично склалася на певній території і має свої мову, культуру, особливості менталітету.Найпершою формою етносу, що історично сформувалася, було плем'я. Воно складалося з кількох родів, споріднених кровними ознаками. Нині племен лишилося мало. Вони ще є в Амазонії, деяких країнах Африки, Океанії, Азії.
З часом виникали міжплемінні господарські та культурні зв'язки, що вело до поступового змішування племен. Кровна спорідненість замінялася територіальною спільністю проживання. Так виникла нова форма етносу— н а р- о д н і с т ь . Вона складалася з близьких за походженням та мовою племен. Під час формування народностей мова одного з племен ставала спільною для всіх. Разом з цим формується спільність території, культури та господарської діяльності. Проте ці спільні ознаки ще досить нестійкі. Нарешті, коли спільні риси мови, культури, єдність території набувають стійкого характеру, народність перетворюється в н а ц і ю — останню форму етносу. Для людей, що належать до однієї нації, притаманні такі сталі спільні ознаки: єдність території, мови, культури, господарської діяльності. Усе це веде до усвідомлення людьми їхньої національної приналежності. Н а ц і о н а л ь н і с т ь — термін, що визначає приналежність людини до певної нації або народності.

Більшість учених вважає, що в сучасному світі існує від 2 до 4 тис. націй та народностей: від найдрібніших, чисельність яких становить десятки чи сотні осіб, до найбільших — понад 100 млн чоловік. Великою вважається нація, якщо в ній налічується понад 1 млн чоловік Таких націй відомо близько 310. Разом вони становлять 95,7 % всього населення планети. Українці х за кількістю представників посідають 22-е місце серед націй, яких у світі близько 46 млн, зокрема на території України їх проживає 36 млн чол. До найбільших за чисельністю націй, у кожній з яких налічується понад 100 млн чоловік, належать китайці (понад 1 млрд чоловік), хіндустанці (понад 220 млн чоловік), американці США (близько 200 млн чоловік бенгальці (близько 180 млн чоловік), росіяни (близько 145 млн чоловік), бразильці (близько 140 млн чоловік) та японці (близько 125 млн чоловік). За національним складом населення виділяють три типи держав: однонаціональні, двонаціональні та багатонаціональні

Однонаціональними вважаються країни, в яких понад 90 % становлять представники однієї нації. До них належить більшість держав Європи, Латинської Америки, Австралія, арабські країни Аравійського півострова та Північної Африки. Двонаціональні — це країни, в яких абсолютну більшість станов- лять дві нації. До цього типу відносять Канаду (де переважають анг- локанадці та франкоканадці), Бельгію (в якій живуть фламандці та валлони), Кіпр (у якому є греки-кіпріоти і турки-кіпріоти) та деякі інші країни.
Найбільше в світі багатонаціональних країн. Такі держави перева- жають в Азії та Африці (крім північної частини). Перше місце у світі за цим показником посідає Індія, в якій проживає понад 150 націй та народ- ностей. Майже стільки ж їх — в Індонезії. Багатонаціональною державою є й США. У Європі до таких країн належать Швейцарія, Велика Британія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Україна, Молдова. Саме в країнах з бага- тонаціональним складом населення часто загострюються міжетнічні суперечності. Завдяки всебічному сприянню розвитку мов та культури всіх народів, що мешкають на території нашої держави, Україні вдається уникнути конфліктів на національному ґрунті.

Релігійна структура населення
Особливе місце у духовному житті людей завжди посідала релігія. Релігійні вірування та пов'язані з ними обряди виникли ще в первісної людини. Це був фетишизм (шанування неживих предметів та приписування їм надзвичайної сили), анімізм (віру- вання в духів та безсмертну душу людини), тотемізм (віра у священних тварин та рослини, їх надзвичайну спорідненість з людьми), культ предків. У таких віруваннях божеств було багато. Спершу люди самі здійснювали релігійні обряди. Пізніше це стало заняттям чаклунів, магів, шаманів, жерців, а з часом і духовенства. З переходом до класового суспільства змінилася й релігія. Люди почали вірити в одного бога. Спершу релігії обслуговували один народ, азі тис. до н. е. вони починають долати державні кордони. Сучасні релігії залежно від їх поширення та ролі поділяють на світові, тобто ті, що сповідуються в багатьох країнах, і національні, притаманні одному або ж небагатьом народам (схема 23). Існують три світові релігії: християнство, мусульманство (іслам) та буддизм. Усі вони виникли в Азії.

Християнство — найпоширеніша релігія. Нині у світі налічується близько 1,8 млрд християн, тобто вони становлять майже 1/3 населення планети. Ця релігія зародилася на початку І тис. до н. е. у Південно- Західній Азії. Священною книгою християн є Біблія, яка складається зі Старого і Нового Завітів. Основу вчення становить віра в Бога Ісуса Христа, який своєю мученицькою смертю спокутував гріхи людей. Бог виступає у трьох втіленнях: Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий. Хрис- тияни вірять у безсмертя душі, загробне життя, у пекло та рай, а також у друге пришестя Христа. Одна з основних заповідей християнства — заклик до терпіння та всепрощення. У сучасному світі християнство по- ширилося на всі материки. Це основна релігія віруючих Свропи, Америки, Австралії та Нової Зеландії. Христи- янство сповідують також деякі країни Азії (Грузія, Вірменія, Філіппіни) та Африки (Ефіопія, Південна Африка). В XI ст. через релігійні суперечки християнство розпалося на дві гілки: православ'я та католицтво. А в XVI ст. від католицтва відокремився про- тестантизм. Ці три течії християнства дуже близькі, проте різняться органі- зацією церкви, обрядами та деякими особливостями вірування. Нині 60 % усіх християн світу є католиками. Поширене католицтво у Південній та частково Централь- ній Європі, Латинській Америці, на Філліпінах. Католики мають єдиний центр керування — Ватикан, їх глава — Папа Римський. Католицькі костьоли оздоблені скульптурами, не мають ікон, здійснюють пишні обряди. Близько ЗО % християн становлять про- тестанти. їхнє вчення поширилося в Пів- нічній та частково Середній Європі, США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Протестантизм виник як сила опору Ватикану, тому протестанти не підкоряються Папі Римському. Вони вважають, що доля людини визначається не церквою, а Богом, тому й не визнають поділу віруючих на клір (духовенство) і мирян. Протестантські храми — кірхи — дуже скромно оздоблені.

Православ'я
Православні християни становлять лише 10 %. Православ'я — найдавніша, класична гілка християнства. Навіть 'її назва тракту- ється як «правильно славлю Бога». У право- славних немає єдиного центру керування, як у католиків, а існують автокефальні націо- нальні церкви. Обряди та оздоблення церков дуже пишні. Православна церква живе за старим календарем, тому дати релігійних свят не збігаються з католицькими та протестант- ськими. Поширене православ'я у Східній та Південно-Східній Європі, Росії, Греції, Грузії, частково на Кіпрі. Другою за кількістю віруючих світовою релігією є мусульманство (іслам). До цієї віри себе відносять майже 900 млн чол., що становлять 15 % населення світу. Іслам виник на Аравійському півострові пізніше за христи- янство (у VII ст.), тому запозичив у нього окремі риси. Зокрема, мусульмани також вірять у безсмертя душі, загробне життя, у пекло та рай. Священною книгою ісламу є Коран Мусульмани вірять у єдиного Бога — Аллаха. Іслам переважно поширений у Південно-Західній, Центральній та частково Південно-Східній Азії, Північній, Західній та Східній Африці, Найбільшою мусульманською державою за кількістю ві- руючих є Індонезія. Державною релігією іслам проголошений у 28 країнах світу, все життя яких підкоряється законам Корану. Зокрема, це Пакистан, Афганістан, Іран, Саудівська Аравія та ін. До Європи мусульманство потрапи- ло за часів турецького поневолення. Тепер його сповідують такі європейські країни, як Албанія, Боснія і Герцеговина.

Буддизм
Буддизм є третьою за кількістю віруючих світовою релігією. Нині його сповідують понад 400 млн чол., або 6 % населення Землі. Склався буддизм на півночі Індії в VI-V ст. до н. е. Він заперечив існуючий тут поділ людей на стани та проголосив рівні можливості людей щодо «спасіння». Священні книги буддизму відомі під назвою «Трипітака». Буддійські храми дуже ошатні. Головним атрибутом у них є скульптура Будди, що сидить на квітці лотоса. У деяких течіях Будду шанують тільки як великого вчителя, в інших — як Бога, поряд з яким існує ще багато божеств. Нині буддизм поширений у країнах Східної, Південно-Східної та Центральної Азії. У Монголії, Бурятії (Росія) та Тибеті він набув форми ламаїзму, в якому особлива увага надається магічним заклинанням.

Крім світових, існує багато національних релігій. Найдавніша з них — іудаїзм, поширений серед євреїв. Цій релігії вже понад 3000 років, тобто на 1000 років більше, ніж християнству. Євреї вірять у єдиного бога Яхве, а свій народ вважають богообраним. Жителі Індії та Непалу сповідують індуїзм, який освятив поділ людей на стани. Для кожного стану встановлено суворий порядок, ви- конання якого дає людині посмертну відплату. В індуїзмі існує кілька мільйонів божеств. Найшановніше з них — Брахма, Шива та Вішну. Індуси вірять у переселення душ, священними тваринами вважають корову, мавпу та кобру. У загальних рисах індуїзм сформувався в перших століттях нашої ери. Національними релігіями китайців є конфуціанство і дао- сизм, які склалися в VI-V ст. до н. е. Даосизм проголошує віру в бага- тьох богів та святих. Жерці займаються ворожінням, магією, торгівлею амулетами. У конфуціанстві ж немає не лише жерців, а й Бога. Це — філо- софське вчення, яке вимагає підкорення старшому за віком або посадою, стверджує, що соціальне становище людей визначене небом. Японці на основі культів природи та предків сповідують синтоїзм. Вони вірять у те, що світ населений різними духами та божествами — камі, які оточують людину та впливають на її життя. Слід зазначити, що в Китаї та Японії одні й ті самі люди сповідують кілька релігій одночасно: окрім названих національних вірувань, ще й світову релігію — буддизм. Жителі ряду країн Тропічної Африки, Океанії, а також окремі пле- мена Азії, індіанці Америки, аборигени Австралії мають свої традиційні вірування, так звані примітивні релігії, що подібні до поглядів наших давніх предків. Отже, населення світу дуже неоднорідне за багатьма біологічними та соціальними показниками.

Нерівномірність розміщення населення на Землі
Сучасна карта розміщення населення світу свідчить про величезну нерівномірність у заселеності території Землі. Основна маса людей живе в межах помірного, субтропічного і субекваторіального кліматичних поясів на висотах до 500 м над рівнем моря. У 200-кілометровій приморській смузі проживає половина людства. На сьогодні сучасне розміщення населення та демографічні процеси у регіоні найбільше визначають соціально-економічні умови.
Показником, який дозволяє чіткіше проаналізувати розміщення населення, є середня густота населення. Сьогодні середня густота населення Землі (якщо ділити на всю площу суходолу — 149 млн км2) становить майже 42 особи на 1 км?, без Антарктиди — 46 осіб на 1км . Показник густоти населення має значні відмінності у різних регіонах планети. Так, густота населення у Західній Європі й Азії майже утричі перевищує середню густоту населення світу (більше як 100 осіб), тоді як у Північній і Південній Америці вона вдвічі, а в Австралії й Океанії — удесятеро менша. З усіх держав світу (якщо не брати до уваги країни-"карлики") найвищу густоту населення має Бангладеш — близько 900 осіб на 1 км2.
На карті світу виділяють п'ять основних ареалів з підвищеною густотою і концентрацією населення. Перший — південноазіатський (Індія, Бангладеш, Шрі-Ланка, Пакистан, де проживає понад 1,5 млрд осіб. Другий — східноазіатський (Китай, Японія, КНДР, Південна Корея) —понад 1,4млрд осіб. Третій — південно-східноазіатський (Індонезія, Таїланд, Філіппіни, Малайзія та ін.) з населенням, що перевищує 500 млн осіб. Четвертий — європейський (західний і центральний регіони — близько 600 млн осіб). П'ятий — атлантично-північноамериканський (північний схід США та південний схід Канади — близько 200 млн осіб). Подібні ареали формуються у східній приатлантичній частині Південної Америки та узбережжі Гвінейської затоки в Африці.

Урбанізація та її проблеми. Міське населення світу
Процес урбанізації (поширення міського способу життя) набрав у XIX (країни Європи та Північної Америки) та XX ст. (усі регіони світу) особливо великих темпів. Поступово міста стали основною формою розселення людей у сучасному світі. Так, якщо на початку XIX ст. міське населення світу становило 3 %, у 1900 р,— 14 %, то у 1950р - 29%, у 2000р.- 51 %, а у 2005р-53 %. При цьому площа всіх міст займає близько 1 % суходолу.
У більшості високорозвинутих країн у містах проживає 75—80% населення. Однак уявлення про те, який населений пункт треба вважати містом, у різних країнах мають значні відмінності.
Для сучасного етапу урбанізації в усьому світі характерний ріст і збільшення числа великих міст (понад 100 тис. осіб), що виконують різні функції (економічні, адміністративні, науково-освітні). Набагато зросла кількість міст-мільйонерів. Станом на початок 2006 р. (за даними Бюро переписів США) налічувалось 437 міст-мільйонерів.
Навколо них та інших великих міст формуються агломерації. Число агломерацій світу, кількість жителів в яких перевищувала 10 млн осіб у 2005 р. (за даними Бюро переписів США) досягла 25. У 13 з них проживає понад 15 млн осіб.
Результатом подальшого розвитку і поглиблення процесу урбанізації стало формування мега-полісів (мегалополісів) — гігантських скупчень агломерацій і міст, що майже злилися одне з одним. Три з них сформувалися в США. Японський мегаполіс, що про.стягся вздовж Тихоокеанського узбережжя (Токайдо), має населення понад 60 млн осіб. Ще два мегаполіси з населенням по ЗО млн осіб виділяють у Європі.
У високорозвинутих країнах та країнах, що розвиваються, існують значні відмінності у процесі урбанізації. Насамперед вони стосуються "віку" урбанізації, її рівня, темпів і спрямованості.
У країнах, що розвиваються, урбанізація прийняла особливо стрімкий (темпи у 1,7 разу більші, ніж у розвинутих країнах) і некерований характер. Найвищого рівня вона досягла в Латинській Америці — 75 %, набагато нижчою залишається в Африці та Азії — близько 35 %. Однак для багатьох країн "третього світу" характерною є "псевдо-урбанізація* або несправжня урбанізація, тобто ріст міст не супроводжується поширенням міського способу життя.
Особливий характер має урбанізація в нафтовидобувних країнах Близького Сходу. Тут, на базі високих доходів від експорту нафти в 1970-і — на початку 1980-х рр. і швидкої індустріалізації, виросли сучасні міста з комфортними умовами життя для корінного населення. Рівень урбанізації в ОАЕ досягнув 80 %, Катарі - 87 %, Кувейті - 90 %.

Сільське населення світу
У світі в цілому частка сільського населення з початку XXI ст. стала меншою, ніж міського. Однак у більшості країн, що розвиваються, кількість жителів сільських поселень значно переважає міських жителів, особливо в Африці та Азії.
У розвинутих країнах сформувалися дві основні форми сільського розселення:групова і розсіяна (дисперсна). Перша характеризується існуванням малих і великих сіл, селищ (у країнах Європи, Японії). У США і колишніх переселенських колоніях (Канада, Австралія, Нова Зеландія) переважає розсіяне розселення: окремі ферми та приміські селища з установами, що обслуговують групи ферм. Велика частина сільського населення західноєвропейських країн не зайнята в сільському господарстві. Великого поширення набули тут щоденні маятникові поїздки до міста на роботу і навчання.
У країнах, що розвиваються, форми сільського розселення мають значні відмінності, які залежать від природних умов, спеціалізації і рівня розвитку сільського господарства. Переважають великі села, місцеві ринкові центри. У районах кочового скотарства (пустелях, напівпустелях, саванах) мережа сільських поселень взагалі відсутня, характерне кочове та напівкочове (проживання на одному місці 10—20 років) розселення.

Міграційні процеси
Зовнішні міграції відбувалися завжди, але особливо масового характеру вони набули в умовах розвитку ринкової економіки. Першим осередком масової еміграції стала Західна Європа, де йшло розорення дрібних виробників-селян, ремісників і росло безробіття.
Потоки переселенців спрямовувалися, в основному, до Північної Америки (США і Канади), Південної Америки, Австралії і Нової Зеландії, до окремих країн Африки, де йшло освоєння і колонізація величезних просторів. Саме міграційні процеси призвели до існування сучасної строкатої етнічної структури населення у країнах цих регіонів.
Основними причинами виникнення міграцій було і залишається існування потреби у робочій силі в одних регіонах та безробіття, невдоволеність рівнем життя й атмосферою для самореалізації в інших. Це причини економічного характеру. Важливу роль в активізації міграційних процесів відіграють також політичні чинники.
Після Другої світової війни і краху колоніальної системи йшов відтік європейців з колишніх колоній на батьківщину. Міграції до США сильно скоротилися. Новим осередком імміграції стала Західна Європа, де живе понад 15 млн іноземних робітників.
На сьогодні Західна Європа частково, у зв'язку з процесами старіння населення і депопуляції,-продовжує залишатися головним регіоном притягання робочої сили. Сюди спрямовуються мільйони робітників не тільки з країн Середземномор'я (Південної Європи, Північної Африки і Туреччини), але й з регіонів Східної Європи, Південної та Південно-Східної Азії.
Від 1950-х pp. виникла нова форма зовнішніх міграцій — "відплив умів". Вона означає переманювання спеціалістів вищої кваліфікації — учених, інженерів, лікарів та інших. Найактивніше таке переманювання здійснюють США. "Відплив умів" негативно позначається на перспективах країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав.
Помітну частку становлять міграції з національних, релігійних та екологічних причин.
Двома найпоширенішими у наш час типами внутрішніх міграцій населення в його переміщення з сільської місцевості у міста та колонізація нових земель.

Трудові ресурси
Населення стосовно трудової діяльності поділяють на три групи: допрацездатного віку, працездатного віку і післяпрацездатного віку. Однак межі працездатного віку у різних країнах мають
свої відмінності, оскільки визначаються їхнім законодавством. При визначенні цих меж беруться до уваги насамперед фізіологічні особливості організму людини.
Нижньою межею працездатного віку в більшості держав прийнятий віку 14—16років.
Значно більшими є відмінності між країнами у визначенні верхньої межі працездатного віку.
Середня частка трудових ресурсів у населенні світу становить близько. 58 %.
Географічні відмінності у забезпеченості трудовими ресурсами залежать головним чином від статево-вікової структури населення, тобто визначаються типом його відтворення. У країнах, що розвиваються і мають високий приріст населення, трудові ресурси становлять 50—55 % усієї кількості населення, оскільки значну частку становлять діти та підлітки. Серед міського населення вона здебільшого вища, ніж серед сільського.
Відсоток осіб чоловічої статі серед економічно активного населення світу в значно вищий (понад 57 %), ніж жінок. Частка економічно активного населення в країнах, що розвиваються, становить 42—45 % від усього населення, тобто вона є помітно нижчою, ніж у розвинутих країнах. Це пов'язано з більшою часткою підлітків та низькою середньою тривалістю життя.

Зайнятість населення
Зайнятість певним видом діяльності є необхідною умовою існування людини в суспільстві. До зайнятого населення належать особи, які займалися економічною діяльністю, працювали за наймом на умовах повного (неповного) робочого дня (тижня); роботодавці; особи, які самостійно забезпечували себе роботою або бесплатно працювали у сімейному бізнесі; служителі релігійних культів; військові кадрової служби та ін.
Найчисленніша частина працюючого населення планети зайнята у сільському господарстві. Це обумовлено аграрним характером економіки більшості слаборозвинених країн. Друге місце посідають зайняті у сфері послуг (у Латинській Америці вони вийшли навіть на перше місце), що зумовлено значною мірою поширенням дрібної торгівлі. Промисловість і будівництво за часткою зайнятих у країнах, що розвиваються, перебувають на третьому місці.
У розвинутих країнах ситуація інша. Частка зайнятих сільськогосподарською працею тут становить переважно 3—6 %, а зайняті у сфері послуг (освіта, медицина, фінанси, пасажирський транспорт, роздрібна торгівля, побутові послуги та ін.) — 60—70 % від працюючих (у Данії, Бельгії, Нідерландах, Норвегії, США — понад, 70 %). Число робітників переважно фізичної праці тут сильно скорочується. На їхнє місце на підприємствах поступово приходять висококваліфіковані фахівці, що створюють і обслуговують автоматизовану й електронно-обчислювальну техніку.

Кінець