Презентація на тему «Країни Латинської Америки» (варіант 4)

Країни Латинської Америки
Виконали
Александрова Ірина
Генрі Андрій

Основні тенденції розвитку країн Латинської Америки після Другої світової війни
Після Другої світової війни становище в економіці латиноамериканських країн було сприятливим для проведення реформ: вони мали солідні валютні накопичення, зросла їх частка у світовій торгівлі. Ці фактори були використані урядами країн Латинської Америки для проведення імпортозамінної ідустріалізації. Це сприяло формуванню у цих країнах популярних, але авторитарних режимів. Приклад тому – президентство Хуана Домінго Перона в Аргентині

Хуан Домінго Перон (ісп. Juan Domingo Perón, 8 жовтня 1895 - 1 липня 1974) - аргентинський військовий і державний діяч, президент Аргентини з 1946 по 1955 і з 1973 по 1974. Перон провів часткову націоналізацію, сплатив борги країни, домігся самозабезпечення Аргентини основними промисловими товарами. У період його правління в Аргентині був створений перший в Латинській Америці реактивний літак, але під тиском США його виробництво було припинено.

У Бразилії в 1950 р. повернувся до влади Жетуліо Варгас, який відродив свою політику 30-х років, але уже без спроб копіювання фашистських держав. Змінивши його у 1956 р., Ж.Кубічек продовжив імпортозамінну індустріалізацію. На початок 60-х років Бразилія наполовину забезпечувала себе промисловими товарами.

Жетуліо Варгас (19 квітня 1882 — 24 серпня 1954) — президент Бразилії з 1930 по 1945 та з 1951 по 1954 роки, протягом періоду, відомого як Ера Варгаса.
Запорукою успіху Варгаса стали його величезна популярність в народі і потреба національної буржуазії країни в соціальній стабільності.
Варгас розширив нафтовидобувну та металургійну галузі промисловості, розробив національну систему забезпечення країни електроенергією, заснував Національний банк економічного розвитку. Така політика тільки зміцнювала авторитет президента.
Але в 1954 ситуація різко загострилася: підвищився рівень інфляції, унаслідок чого почалися страйки робітників, що вимагали збільшення заробітної плати. У серпні 1954 року вищі військові чини зажадали відставки Варгаса.

У Мексиці лінію, розпочату президентом Ласаро Карденасом у 1934-1940 рр., продовжували і після Другої світової війни. Індустріалізація йшла за рахунок розвитку державного сектору, продовжувалась аграрна реформа.

У 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась зникненням проамериканського режиму. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своє завдання він бачив у незалежності Куби і проведенні соціальних реформ. У здійсненні своїх задумів він зіткнувся з опором США, які мали на Кубі значну власність. Кастро здійснив націоналізацію цієї власності і встановив тісні відносини з СРСР. Це викликало рух опору, який спирався на підтримку уряду США та на кубинську общину у США. США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 р.), але вона провалилась. Це прискорило реформи на Кубі і співробітництво з СРСР.

М.С.Хрущов був захоплений ідеєю отримати союзника у 90 милях від США і, не задумуючись, пішов заради збереження режиму Кастро на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 р.). Зближення з СРСР дало Кастро зразок ідеальної, з його точки зору, держави. Партизани стали комуністами, на Кубі почалось будівництво соціалізму. У 60-ті роки в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла до соціалістичної революції, і намагався, правда безрезультатно, роздути революційну пожежу на континенті. Під час однієї з таких спроб загинув у Болівії сподвижник Кастро – Ернесто Че Гевара.

Ерне́сто «Че» Гева́ра (14 червня 1928 — 9 жовтня 1967) — латиноамериканський революціонер. Його підпільне партійне прізвисько «Товариш Че», інші імена: Че, Тете, Товариш Че.
Народився в Аргентині, одержав освіту лікаря, але покинув батьківщину в 1953 через опозиційні настрої до правого президента Перона. Один з керівників Кубинської революції 1959 року, був другою людиною для Фіделя Кастро після його брата Рауля; У 1965 він прибув до Конго для організації революції. В 1966 році прибув до Болівії для організації партизанських загонів, де й був захоплений урядовими військами. Невдовзі його розстріляли.

У 70-х роках Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Зберігалась традиційна залежність кубинської економіки від експорту цукру, але вже не у США, а в СРСР і країни Східної Європи. СРСР став головним кредитором Куби. Наприкінці 80-х років, як тільки СРСР зіткнувся з економічними труднощами і скоротив допомогу кубинській економіці, Куба потрапила в стан перманентної кризи. Розпад СРСР позбавив Кубу зовнішньої підтримки. Керівництво Куби намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки у модернізації економіки. У 90-ті роки з Куби здійснюється масова нелегальна еміграція у США.

 У Чилі спробу побудувати соціалізм у 1970-1973 рр. здійснив уряд президента Сальвадора Альєнде, який складався з комуністів і лівих соціалістів. Побудова соціалізму відбувалась у межах конституційної законності. Августо Піночет, за згодою США, здійснив державний переворот і встановив у країні диктаторський режим. Президент Альєнде загинув під час штурму президентського палацу.

Підсумки
 У другій половині ХХ ст. країни Латинської Америки значно просунулися по шляху перетворення з аграрно-сировинного придатку світового ринку у регіон з розвинутою інфраструктурою і промисловістю. Найбільші країни регіону – Бразилія, Аргентина, Мексика опинилися на порозі перших десяти країн світу по об`єму промислового виробництва. Суттєві зміни відбулися і в політичному житті, відійшли у минуле традиційні авторитарні диктатури. Утверджуються традиції парламентаризму і демократії. Нова влада будує свою політику на основі пошуку компромісу, згоди, примирення різних політичних сил. Значно змінилася роль країн Латинського Америки і на міжнародній арені, їх зовнішньополітичний курс вийшов з тіні політики США. Тим не менш зберігається і достатня кількість серйозних проблем, що впливають на розвиток країн регіону: заборгованість, низький рівень життя значної частини населення, соціальний контраст, продовжується повстанський рух, корупція, наркобізнес, тероризм тощо.