Твір на тему: «Як би склалося життя героя, якби він не став дезертиром?»


Рейтинг твору 3.92 на основі 13 голосів

У Корнія та Уляни могли бути двоє маленьких дітей, будиночок із великими вікнами та лавкою біля стіни. Сусіди частенько навідувалися б увечері поспівати, поговорити про новини, тихенько по-хорошому позаздрити такому сімейному життю. Хлопчик був би Богданом, адже він Богом даний, як і той момент, коли вони навіки зв’язали свої серця — два пустих колодязі, з яких не тими людьми було випито воду. Але враз дві загублені душі зцілилися, бо поміж сітями людської байдужості, злості та жорстокості знайшли одна одну. А дочка, до речі, була б Катрусею, і це теж не випадково, адже ім’я це означає «незаплямована», «справжня» й «непорочна». Саме таким найсвітлішим та найчистішим стало б їхнє кохання. У дівчинки були б карі очі й палке батькове серце. Вона вийшла б за поета, який присвячував би їй вірші.

Корній дозволяв би сонцю цілувати його, а звук, коли бджола б’є крильцями, не нагадував би йому «дізік». Хлопцеві не знайоме «дике вовче дезертирське життя». Парубочий чуб розчісували б руки коханої, а не дощі та сніги. На його «і досі любиш?» можна почути впевнену та незмінну відповідь: «Так, і завжди любитиму». Але насправді не було ні поезії, ні Катрусі, ні Богдана, ні сусідів… Не було нічого, окрім тих двох порожніх колодязів, які люди вирішили висушити до дна.

А можливо, якби він не став дезертиром, то життя не було б таким сонячним, як того хотілося б? Може, Уляна була б дружиною Дзюби, а він назавжди залишився б самотнім чоловіком, який не знайшов у житті свого цілющого джерела, ковток води з якого додавав би його сили. Його дратували би бджоли, він відвертався би від поцілунків сонця. Після довгої розлуки на якійсь польовій стежині побачив би її, хоча знову про це розказував би, як у тому другому житті, дезертирському: «Я простяг руку, але не знав, із чого почати розмову», — далі він знову сказав би, що її тепер і не впізнати, а у відповідь прозвучало б: «Змінилася». Може, вони присіли б, говорячи про все на світі, а жінка тулилася б до його повних кохання грудей. «Я сп’янів… не знаю, що питав у неї і що казала вона мені, а тільки пам’ятаю, як буйно захвилювались жита, затремтів від радості льон і гарячий вітер припав грудьми до землі», — розповідав би він якомусь старому товаришу. А може, після цього Уляна та Корній просто розминулися та рушили б хто куди: вона до своєї сім’ї, а він десь на край світу ловити небокрай та ховатися від ревнивого сонця.

Хтозна… Можливо, ще з народження йому судилася така доля, від якої він не міг утекти: «Дізік — страшне для мене слово, бо воно нагадує мені про дійсність — раз, а друге — в нашій революційній термінології це є дезертир, а я, товариші, саме до них і належав!» Може, не він обрав собі такий шлях, а навпаки. Так чи інакше, Корнію довелося прийняти те «дике вовче життя», а ми можемо лише сподіватися, що на старості літ чоловік заспіває ще свою пісню: «Мені хочеться плакати, мов дитині, або співати, як співають старі, коли згадують молодість, а я ще хочу співати».