Твір на тему: «Відкриваю свого Тичину»

Кажуть, що у кожного поета є вершина творчості, якої вони досягають один раз у своєму житті. Якщо це так, то вершина творчості Павла Тичини припала на молоді роки, коли з-під його пера виходили такі неперевершені збірки, як «Сонячні кларнети», «Замість сонетів і октав», «Плуг», «В космічному оркестрі», «Золотий гомін» і «Вітер з України». У цих збірках зібрана по-справжньому видатна, неперевершена поезія, в якій гармонійно сплелися краса людських почуттів і жорстоке розчарування дійсністю, сприйняття революції і громадянської війни, надії на національне, соціальне і духовне визволення українців.

Можна скільки завгодно розмірковувати про «роздвоєність» і «непослідовність» П. Тичини. Але щоб його зрозуміти, достатньо подивитися на події тих часів очами молодого поета, достатньо пропустити їх через серце. Тільки в цьому випадку можна усвідомити витоки трагедії митця і зрозуміти, як і чому в одній особі поєдналися дві особистості. Саме таким я відкрив «свого Тичину».

Ось поет постає автором неперевершених «Сонячних кларнетів», талановитим інтелігентним юнаком, який уважно вдивлявся в навколишній світ і шукав відповіді на важливі для нього запитання: у якому зв’язку перебувають добро і зло, люди і природа? Молодий поет доходить до висновку, що все у цьому світі взаємопов’язане, і радістю від цього відкриття він ділиться з читачами:

«Гаї шумлять —

Я слухаю.

Хмарки біжать —

Милуюся.

Милуюся-дивуюся,

Чого душі моїй

так весело».

Але події Першої світової війни поступово переконують поета, що оспіваний ним світ дуже далекий від гармонії. Та все одно, його серце прагне тільки добра, він щиро вірить у нього і творить тільки хороші справи. Саме так з’являються вірші П. Тичини «Блакить мою душу овіяла», «Хтось гладив ниви», «Енгармонійне» та інші. На мій погляд, саме оптимізм і віра в гармонію світу вирізняли цього митця серед його сучасників і попередників. А ще поет немов передчував революцію і писав:

«Я — невгасимий Огонь Прекрасний,

Одвічний дух.

Вітай же нас ти з сонцем, голубами.

Я дужий народ! — з сонцем, голубами».

На жаль, мрії поета так і залишилися мріями, бо в ті часи Україна була приречена. Адже замість соціального визволення революція 1917 року принесла на українські землі не свободу, а лише ріки крові. Були зруйновані вікові моральні підвалини народу, від чого у П. Тичини з’явилося передчуття біди, загострене сприйняття подій, пекучий біль за свій народ та Україну:

«Хто ж це так із тебе насміяться смів?

Хто у твоє серце ніж загородив?».

Майже фізично відчувається біль, яким сповнений цей вірш, адже «рубались, бились ріднії, свої». Мені здається, що саме в цьому криються ті витоки «роздвоєності», яка з часом переросла в трагедію таланту П. Тичини. Так назавжди він і залишиться в пам’яті народній: геніальним, але глибоко трагічним поетом, і з цим важко не погодитися.