Твір на тему: «Специфіка образу Петербурга в романі Федора Достоєвського «Злочин і кара»
Петербург у романі Ф. Достоєвського «Злочин і кара» – це реальне місто певного часу, в якому відбулася описана трагедія. Місто Достоєвського має особливий психологічний клімат, який приводить людей до злочину . Раскольников вдихає сморід розпивочної, всюди бачить бруд, страждає від задухи. Життя людей опиняється залежним від цього «зараженого містом повітря». Сирим осіннім вечором у всіх перехожих «блідо-зелені хворі обличчя». Ні руху повітря, навіть взимку «сніг без вітру» або восени. Всі до цього звикли. «Господи, що за місто?» - Каже мати Раскольникова. Вана порівнює його з кімнатою, в якій не відкривається кватирка. Свидригайлов теж підкреслює його ненормальність: «місто напівбожевільних» - каже він.
Петербург – місто вад, брудної розпусти. Будинки розпусти, у трактирів п’яні злочинці, а освічена молодь «спотворюється в теоріях». Діти порочні в порочному світі дорослих. Свидригайлову сниться п’ятирічна дівчинка з порочними очима. Він пропаща людина, але усе одно жахається.
Петербург Достоєвського – це місто страшних хвороб і нещасних випадків. Нікого не дивують самогубства. Жінка на очах у перехожих кидається в Неву, Свидригайлов стріляється на очах охоронця, потрапляє під колеса коляски Мармеладов.
Бідні люди у Петербурзі не мають домівки. Головні події в їх житті відбуваються на вулиці. На вулиці помирає Катерина Іванівна, на вулиці Раскольников обмірковує останні деталі злочину, на вулиці відбувається його покаяння.
«Клімат» Петербурга робить людину «маленькою». «Маленька людина» живе відчуттям катастрофи, що насувається. Її життя супроводжується припадками, пияцтвом, лихоманкою. Вона хвора своїми нещастями. «Злидні – порок», який руйнує особистість, веде до розпачу. У Петербурзі людині «нікуди піти».
Миколка, який начитався «розкольницьких книг», видає себе за злочинця, тому що звик себе вважати завжди винуватим. Сектантська віра приводить до думки: це соціальна і моральна причина, яка з’являється від бажання вирватися за межі міста.
Звикання до образи, до відчуття себе худобою, дорого обходиться людям. Катерина Іванівна божеволіє, але навіть у «забутті» згадує про колишню «шляхетність». Соня стає повією, щоб врятувати від голоду сім’ю. Милосердям, любов’ю до людей вона і жива.
«Маленька» людина у Достоєвського зазвичай живе тільки своїми нещастями, вона ними насолоджується і не намагається щось змінити в своєму житті. Порятунком же для нього, за Достоєвським, є його любов до такої ж людини (Соня ) або страждання. «Немає щастя в комфорті. Купується щастя стражданням», - писав Достоєвський після опублікування «Злочину і кари». Людина не народжувалася для щастя ні в які часи.
Петербург у романі є тією історичною точкою, в котрій зосередилися світові проблеми. Колись віра людей була підтримана воскресінням Лазаря, який і воскрес, бо вірив. Зараз Петербург – нервовий вузол історії, в його долі, в його соціальних хворобах вирішуються долі всього людства.
Петербург у романі Достоєвського дається в сприйнятті Раскольникова і Свидригайлова. Місто переслідує Раскольникова, як кошмарний сон, як привид, як мана.
Куди б не повів нас письменник, ми не потрапляємо до людського вогнища, до людського житла. Кімнати називаються «комірками», «прохідними кутами», «сараями». Панівний мотив всіх описів – потворна тіснота і задуха.
Постійні враження від міста – штовханина, давка. Людині в цьому місті не вистачає повітря. «Петербурзькі кути» справляють враження чогось нереального, примарного. Людина не визнає цей світ своїм. Петербург – місто, в якому неможливо жити, він нелюдяний.