Твір на тему: «Шістдесятники в моєму сприйнятті»
Шістдесятники — це покоління радянської інтелігенції, що являли собою опозицію тоталітарній радянській системі. Вони відстоювали справедливість, захищали незаконно засуджених людей і повставали проти жорстокості влади.
Однією з характерних рис шістдесятництва були мирні засоби боротьби. Вони не застосовували насильство проти своїх ідейних ворогів, не влаштовували розгромів та самосудів. Письменники-шістдесятники викладали свої переживання у творах, які друкувалися так званими «Самвидавами», тому що цензура не допускала такі книги до друку. Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В’ячеслав Чорновіл та інші. Вони об’єднувались у клубах творчої молоді, видавали газети та журнали. Це допомагало простому народу дізнатися правду про радянську владу та її жорстокість.
Серед моїх улюблених поетів-шістдесятників — Ліна Костенко та Василь Симоненко. Ці люди наділені не лише великим талантом, а й незламністю, мужністю та стійкістю. Вони не підкорилися системі, не дозволили розтоптати свою гідність, в умовах переслідувань і заборон писали свої безсмертні твори, якими ми й досі можемо насолоджуватись. Ці люди були справжніми патріотами. Вони не шкодували власної молодості, здоров’я й навіть життя заради блага Вітчизни.
Василь Симоненко ставився до України, як до матері:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Йому було боляче спостерігати за тим, як кати терзають його Батьківщину, як нищать цвіт української нації й роздавлюють національну гідність. Він не міг цього перемогти, але весь свій біль, свою любов до матері-України викладав у віршах. Симоненко хотів лише одного: побачити свою державу вільною від радянської влади, а народ — щасливим і натхненним.
«Є боротьба за долю України, все решта — то велике мискоборство», — писала Ліна Костенко. Поетеса бореться за долю своєї держави все життя, і ніколи не опускає рук. Здається, якби довелося, вона б забула про те, що вона жінка, надягла б обладунки, взяла меч до рук і, як лицар, пішла б вбивати ворогів своєї нації. Її загартованості й силі духу може позаздрити кожен. Витримавши роки забуття, вона не припинила писати, не здалася, вона виконує свою місію: творити для майбутніх поколінь, передати їм у своїх творах справжню Україну. Ліна Костенко, безперечно, заслуговує на повагу. Вона витримала всі знущання з боку радянської влади, прожила довге життя, і хоч на старості літ може насолодитися життям у вільній країні.
Шістдесятники зробили величезний внесок в українську історію та літературу. Вони робили благородне діло — боролися за правду й справедливість. Тож ми повинні бути вдячними цим людям за те, що можемо зараз зачитуватися цими прекрасними творами, сповненими відданості й любові до рідної землі.