Твір на тему: «Реквієм» Анни Ахматової – пам’ятник жертвам сталінського терору»
«Реквієм» був складений Анною Андріївною Ахматовою ще до 1940 року, але тільки в 1963 році, тай то без згоди автора поему вперше опублікували в Мюнхені. Більше 20 років твір знали напам’ять і тримали в пам’яті лише кілька друзів Ахматової, яким вона довіряла.
Трагічна доля, страшні роки, в які довелося жити цій унікальній поетесі... Все життя Ахматової проходило в країні, що обійшлася з нею так жорстоко – відняла надію на щастя, погубила чоловіка і репресувала єдиного сина.
Поема «Реквієм» – це поминальний плач матері про сина, крик душі і найтрагічніший твір Ахматової. Але поема не тільки про страждання однієї матері, вона про страждання всього російського народу, це реквієм по всій безвинній Русі. Ахматова відкрито заявляє про те, що її «Реквієм» – надгробне слово, присвячене всім загиблим у страшні часи сталінських репресій, а також тим, хто страждав, переживаючи за своїх репресованих рідних і близьких, в кому від страждання вмирала душа.
Протягом усієї поеми звучить тема страждання. Виникають образи стрілецьких дружин, залишених вдовами з волі Петра. Вони кажуть про типовість долі російської жінки і підкреслюють тяжкість страждання. Цитуючи словосполучення «каторжні нори» Пушкіна, Ахматова навмисно викликає асоціацію з декабристами. Вони страждали за високу мету, а за що страждають, гинуть або йдуть на каторгу сучасники А. Ахматової? Безглузді страждання і загибель завжди переживаються важче, звідси і з’являються в поемі слова про «смертельну тугу».
Трагедія народу велика, вона викликає в пам’яті страшну подію – розп’яття Христа. Саме тому біблійний сюжет використаний в одній із глав поеми. Кожна з матерів, що втратили сина, подібна Богоматері. У цьому образі зливаються всі матері світу, дітей яких вбивають. Богоматір вже багато століть оплакує кожну невинно пропащу дитину. Особиста трагедія однієї матері і одного сина непомітно стає загальною. Говорячи про особисте, Ахматова стає голосом всіх матерів, які страждають.
В епілозі поеми представлена понівечена душа народу: одна половина його у в’язницях – це мужики і сини; інша – в тюремних чергах – це матері і дружини. Тут даний узагальнений портрет матері, і виникає тема пам’яті, яка не дозволяє забути жахи, що сталося під час влади Сталіна.
У своїй поемі А. Ахматова описала досить образно і зримо епоху, в яку судилося страждати народу. Героїня усвідомила свою єдність з народом, знайшла сили жінки розгадати своє високе призначення. Це пам’ятник материнському стражданню. Але поема закінчується не вибухом відчаю, а нотою світлого смутку:
«І голуб тюремний нехай співає вдалині,
І тихо йдуть по Неві кораблі».