Твір на тему: «Образ Івана Дідуха» за новелою Василя Стефаника «Камінний хрест»
Талановитий український письменник Василь Стефаник був вихідцем із родини хліборобів, тому він усе життя вболівав за важке життя селян, за українських трударів, яких злиденність гнала в еміграцію до Канади. Проводи співвітчизників на чужину більше нагадували похорони і згадка про них назавжди залишалася у серцях очевидців. Саме під впливом таких проводів письменник і створив новелу «Камінний хрест». Головним героєм новели став Іван Дідух, а в основу твору письменник поклав реальний факт із власного життя.
Важка, інколи нелюдська праця зігнула Івана, і селяни прозвали його «поламаний». Чи бажав він емігрувати? Скоріше всього, ні. Він не хотів покидати свого рідного краю, але Іванові не давали життя його родичі. Та ще й сини могли потрапити у наймитство. Тому він і погодився на від’їзд.
За змістом ця новела досить простора, хоча про життя Івана в еміграції автор нічого не розповідає. У В. Стефаника інша мета: він прагне розкрити причини тих соціальних процесів, які змушували українських селян покидати рідну країну.
Життя головного героя пройшло з конем і «возом при праці». Невигадану правду про рабську працю селянина письменник підсилює яскравими художніми описами: «його тіло напружене й особливо, коли він мішками виносить гній на кам’яний горб, що залишився йому в спадщину», «коли він впрягається поряд з конем, на його обличчі виступають сині жили», «руки в нього жилаві, натруджені». Надзвичайно важка робота забирала в Івана останні сили, вона його виснажувала.
Усі монологи і сповіді Івана пов’язані з горбом, на якому той ставить кам’яного хреста, де вибиває ім’я своєї дружини і своє ім’я. Селянин зрісся з цим горбом, адже на ньому пройшло майже усе його життя. Горе від розлуки з цим місцем таке велике, що всі минулі злигодні здаються Іванові сонячною думкою, щасливим життям. Прощаючись із клаптиком землі на пагорбі з хрестом, з хатою і селом, Іван ніби хоронить себе. Все, що оточувало Івана на Батьківщині, покалічило і вимучило його, у хвилини розпачу полонило його душу.
Драматизм переживань Івана Дідуха підсилюється сумними деталями, тужливим співом і прощальним танком з дружиною. Здається, що односельці прийшли не на проводи Івана, а на його похорони. Родину Дідухів хоронили заживо, а їхні душі так і залишилися витати над кам’яним хрестом.
Розставання з Батьківщиною і виїзд до чужини розірвав у Івана зв’язок з навколишнім світом, тому і порівнює В. Стефаник еміграцію в Канаду з могилою, яка поглинула тисячі українців. Зрозуміло, що ностальгія за рідним краєм зведе в могилу й Івана. Так воно і сталося: на чужині його спіткала страдницька доля, а чужа земля так його і не нагодувала.
Дуже прикро, що були такі часи, коли українці змушені були кидати усе те, що не обирають, і заживо ховати себе на рідній землі, намагаючись знайти своє щастя на чужині. Хочеться вірити, що ці часи вже ніколи не повернуться.