Твір на тему: «Моє розуміння поезії Богдана-Ігоря Антонича»

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,
Я — закоханий в життя прочанин.
Б.-І. Антонич

Творча спадщина талановитого українського поета Богдана-Ігоря Антонича свідчить про те, що людина, яка має великий талант, обов’язково зможе реалізувати свої можливості і будь-що проб’ється на шлях передових думок свого часу, на той шлях, що поєднує серце митця і серце його народу, при цьому зробить це через усі перепони.

Доказом цього може бути вже перша збірка віршів Б.-І. Антонича «Привітання життя», яка вийшла у 1931 році. Це відбулося, коли поет вступив після багатьох митарств на навчання до філософського факультету Львівського університету. Ця збірка поезій одразу привернула увагу читачів, а для автора вона була своєрідним екзаменом на освоєння віршованих форм творчості. Б.-І. Антонич був переконаний у тому, що поетичні твори повинні поєднувати в собі ритм, мелодію і графічне зображення:

«Співають дні все менші, нерівні,

піють до півночі півні

ости, осокори,

рій, ос

і ось

вже осінь

і

о

осінь

інь

нь».

(«Осінь»)

Не всім зрозумілі вірші подібної форми, але автору здавалося, що саме так йому потрібно зображувати свої зворушливі почуття. Поет писав незвичайною «лемківською» (від назви селища, де народився Б.-І. Антонич) мовою, яка була зовсім не схожою на ту мову, якою писала більшість його співвітчизників. Та заслуга митця не в тому, що він створив свою «власну» мову, а в тому, що цю мову він поєднував з мовою свого народу.

У першій збірці поезій Б.-І. Антонича не менше віршів, які насичені громадянським змістом і написані досконалою українською мовою. Наприклад, у вірші «Пісня про молодість» автор змальовує картини життя молодої людини. Але якщо у П. Тичини це «Гей, життя, виходь на бій, пожартуємо для розваги», то у Антонича — «Наші очі далеччю гартуймо, повними грудьми будемо вітер пити, навпростець переїдемо усі перепони». Для поета найсолодшою мрією була мрія бути вічно молодим і вічно юним. Але якщо більш уважно вчитатися в поезії, в них можна знайти зовсім протилежні твердження. Людина, яку зображує Б.-І. Антонич, нещаслива, а її майбутнє — за високими горами. Збірка «Привітання життя» сповнена суперечливих мотивів, які є дзеркалом душі поета:

«У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі

Заслуханий, задивлений поет — сліпий.

Наступна збірка Б.-І. Антонича «Три перстені» — це думи про роздерту душу автора:

«І світу ти не схопиш.

Не вирвеш віршем корінь зла».

(«Гірська ніч»)

З часом набирало нових відтінків соціальне і політичне життя, змінювалися обставини, разом з тим, зростав і розвивався як художник і Б.-І. Антонич. Поет усвідомив, що у житті будь-якої людини буває найщасливіший день, коли вона вбирає свіжість весняного повітря, тішиться красою сонця і радіє йому. Саме такі почуття автора можна відчути в збірці «Три перстені». Не менш оригінально Б.-І. Антонич зачіпає і релігійну тему. В образі того, хто «легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталеві для рисі», поет визначає невідому вищу силу.

У своїх поезіях про безсмертя усього живого Б.-І. Антонич продовжує традиції української літератури. Він створює цілий ряд пейзажних віршів про морське дно, про море взагалі. Про ці свої твори автор писав: «Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, у глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи». Він закликав дивитися:

«У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,

у надро слово і у надро сонця».

Антонич вважав, що криницею людського життя є походження духовної сили і краси, а не походження людини. Він був впевнений, що людському духові немає й не може бути краю.

Вершиною поетичної творчості Б.-І. Антонича вважається збірка «Зелене Євангеліє», адже саме в поезіях цієї збірки автор робить важливі філософські висновки: все, що буде лоном для нового, повинне нищитися, гнити і падати. До речі, ці закони однакові для усіх живих істот, які населяють нашу планету. У збірці поет приходить до головного у своєму житті висновку:

«Не птах, не квіт, це грає зміс

Це грають первні речей і дій,

Музика суті, дно незглибле».

Осмислюючи і аналізуючи творчість Б.-І. Антонича, Д. Павличко написав слова, з якими я повністю згоден: «З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть». Мине небагато часу, і в українську поезію увійде ім’я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією «вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги».