Твір на тему: «Хто щасливий у творі Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків»
У своїй повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинський проводить читачів через ненависть і зло до справжнього людського щастя: добра і любові. Перед читачами розвертається первозданна, майже незаймана природа Гуцульщини, яка і втілила в собі красу, любов і добро цього неповторного краю. Саме тут жили смертельно ворогуючі гуцульські родини Гутенюки і Палійчуки, в яких і народилися герої цієї повісті: Іван та Марічка.
Іван був надзвичайно талановитою дитиною, адже вмів дивитися «перед себе, а бачив якесь далеке і невідоме нікому». Але ще змалечку його постійно оточувало зло. Може, на нього впливали ворожі сили природи, а може дитину лякали чорні смерекові ліси, але ріс Іван погано, дуже часто плакав, дратував матір, яка в серцях часто вигукувала: «Щез би в озеро та в тріски!»
Та діти виросли, і в душу Івана запала дочка ворожої родини Гутенюків. Вони з дитячих років всюди були поруч: разом підіймалися у гору і слухали «голос сокири», разом зазирали у прірви і разом дразнили жабенят. Може, тому й покохали щиро Іван та Марічка один одного, коли підросли.
Головні герої повісті були ніжними і поетичними натурами, вони відчували себе по-справжньому щасливими. «Най що хоте роб’є, а ти будеш моєю», — казав Іван дівчині. Та як же було не покохати Марічку? Чепурна, тоненька, як гінка смерічка, вона «і співала, і пісні складала, і ніжно Іванка обіймала. А коли заграє хлопець на трембіті, то немає кращої слухачки, ніж вона».
Хлопець та дівчина були безмежно щасливі, адже їхнє кохання перемогло вікову родинну ворожнечу, їхні серця й душі поєдналися і допомагали Івану та Марічці долати труднощі, переживати горе. Але жорстока дійсність зруйнувала щастя. Івану треба було відправлятися на заробітки, а Марічка залишалася у селі далеко в горах. Велика жура гризла Івана, ніби він відчував, що вже ніколи не побачиться з дівчиною.
Так і сталося. Іван пішов у найми, і коли розставався з Марічкою, та у слід йому все шептала: «Така нам доля судилась…». Тепер їх поєднувала лише яскрава зірка, яка кожен вечір підіймалася над полониною. Що для них було кохання, що ж є кохання для кожної людини? Насамперед слід сказати, що хто не кохав, той не зрозуміє, як це вірити, чекати і сподіватися. Тут письменникові вдається надзвичайно вміло розкрити душевну тугу головного героя, тугу серця, яке через велику відстань почуло заклик Марічки про допомогу, коли вона тонула у Черемоші. Серце одразу підказало, що трапилася непоправна біда. Але навіть повернувшись до рідного села, Іван все ніяк не міг зрозуміти, чому «взяла її вода».
Чи то сили природи, чи то зло людське розв’язали проблему двох родин, що ворогували не одне покоління. Та кохання не загинуло разом з Марічкою, воно назавжди залишилося в Іванковому серці. Він жив, адже любов Марічки продовжувала зігрівати його серце. Він і загинув щасливим, бо був впевнений, що йде до своєї коханої. І попри те, що життя Івана та Марічки закінчилося занадто рано і трагічно, немає ніякого сумніву, що герої повісті були по-справжньому щасливими.