Твір на тему: «Чи може бути щастя однаковим для всіх?»
Споконвіків люди шукають відповіді на так звані «базові запитання»: звідки з’явилось людство, у чому полягає сенс життя, для чого ми покликані існувати, що таке щастя та інші. Про це багато роздумували філософи, про це чимало говорять сьогодні. Така тенденція мислення про речі, над якими раніше думали менше, а сьогодні аналізують більше, приводить нас до піраміди Маслоу і загалом позитивних висновків. Адже згідно з теорією цього психолога, питання пізнання, розуміння, вивчення світобудови і питань духовності стоять майже на вершині цих «сходинок» потреб людини. Тобто той факт, що люди роздумують про сенс свого існування та поняття «щастя», свідчить про те, що людство еволюціонує, розвивається і робить прогрес в правильному напрямку.
Я не виняток, і теж часто роздумую над цими філософськими темами. На мою думку, щастя не може бути однаковим для всіх. Адже кожен з нас — унікальний елемент людства з оригінальним типом мислення, баченням світу, смаками та поглядами на ту чи іншу ситуацію. Звісно, знайти однодумців щодо певних питань можна, але дзеркального відображення своїх думок віднайти нереально. Те ж саме з щастям — люди бачать його по-різному, як оцінюють мистецтво чи соціальні явища.
Різноманіття поняття «щастя» перед нами розкриває невичерпне джерело мудрості — українська література. Зокрема, я хочу розглянути роман Валер’яна Підмогильного «Місто». Як нам відомо, на початку оповіді головний герой, Степан Радченко, потрапляє на літературну вечірку, після якої бажає стати письменником. На цій зустрічі присутні різні неординарні особистості, кожна з яких прийшла на сюди з власною метою. Ми можемо припустити, що автори, які виступали у той вечір, творили заради творчості, у своє задоволення. Їхнє щастя полягало у тому, аби просто займатись улюбленою справою. Степан Радченко ж навпаки побачив головну вигоду в іншому. Хлопець подумав так: почавши писати, він отримає популярність і схвалення, і саме в цьому він вбачав своє щастя.
Ще одним прикладом може послужити епічно-психологічна новела Василя Стефаника «Камінний хрест». Головний герой, Іван Дідух, усе своє життя працює, не покладаючи рук. З розповіді автора ми бачимо, що труд його дається зовсім нелегко: піщаний горб, над яким опікується селянин, потребує багато фізичних затрат і спочатку майже зовсім не дає урожай. Опис головного героя примушує читача поспівчувати Івану Дідуху. Але водночас ми бачимо, як важко селянину прощатись із тим клаптиком землі, якому він приділив стільки зусиль і праці. Горб мав би бути йому «ненависним» після стількох страждань, однак врешті-решт ми розуміємо, що трудитись там було щастям для Івана Дідуха. Те, що ми розцінили як страждання, було його радістю і сенсом життя.
Повертаючись до реального світу, хотілося б розповісти про власний досвід. Мої однолітки часто скаржаться на своє життя. Ідучи зранку вони не помічають того, як сонце пробивається поміж гілками дерев вишні, що цвітуть пишним рожевим цвітом. Не бачать пухнастого кота, який ніжиться на порозі під’їзду і ліниво спостерігає за пташками, що стрибають бездумно туди-сюди по лавці біля входу в будинок. Не усвідомлюють краси міста, яке тільки «потягується» після сну і неквапно починає оживати, наповнюючи дороги автомобілями, а тротуари — прохожими. Я вмію це помічати. І в цьому моє щастя.