Твір на тему: «Будь-яка радість – під загрозою» за романом Альбера Камю «Чума»
Своїм романом «Чума» Альбер Камю намагався попередити людство про небезпеку «чуми», яка буде погрожувати людству у будь-які часи і буде ще не один раз з’являтися у найрізноманітніших видах. Крім того, якщо у першій частині роману боротьба з чумою була справою окремих, біль гідних людей, то ближче до фіналу твору світосприйняття людей змінюється.
Розуміння того, що це спільна справа, все ж приходить до суспільства. З цього і починається друга частина роману: «Можна сказати, що саме з цього моменту чума стала нашою спільною справою». І тоді і тільки тоді людина стає перед справжньою безнадією, яка відбувається у алжирському місті. І також розуміє, що потрібно робити. Це розуміння, по літопису, прийшло тільки через місяць, і тоді ж з’являється якийсь богослов Панлю, який у романі представляє собою, на думку Камю, християнський світогляд.
Камю показує всю неспроможність цієї думки, для нього християнське світобачення несумісне з боротьбою проти чуми, так як християнин повинен змиритися і прийняти це покарання за гріхи всіх і кожного. З цього, власне, і починається проповідь отця Панлю, в якій він так пафосно з’являється в романі. «Брати мої, вас осягла біда, і ви її заслужили, брати». У цьому була основна думка проповіді: що в цьому місті, яке втонуло в гріхах, не могло бути інакше, і що тепер Бог вирішуватиме, кому жити, а кому померти, і що це потрібно смиренно прийняти. Адже Бог всеблагий, а значить і в цьому лисі є його розумний задум. Божий бич тепер покликаний відокремити праведних від винних, так що, на його думку, лікарі безсилі зробити що-небудь проти цього гніву. Пізніше Панлю навіть напише трактат про це.
Але чума знущається над усіма тлумаченнями, вона милує грішників і вражає невинних. Вона мине контрабандистів і при цьому прямо на очах Панлю, довго страждаючи перед смертю, помре дитина, чия смерть ставить під питання всю теологічну позицію батька Панлю. Адже для нього, як для християнина, цей випадок є непоясненим. Він опиняється в тупику, з якого тільки два виходи: або відректися, або закривши очі на очевидне продовжувати сліпо вірити в божественну справедливість, що він і робить. При чому, намагаючись бути послідовним, коли наприкінці книги хвороба наздоганяє і його, він відмовляється звертатися до лікаря за допомогою, до кінця сподіваючись на божественну справедливість і на порятунок.
Для автора цей момент необхідний, щоб поставити питання про правильність моралі, обґрунтованої ззовні, підпорядкованої яким-небудь законам, і про існування вищої справедливості, що гарантує якийсь «кінцевий благоустрій». Або ж мораль самодостатня і не потребує подібного обґрунтування?
Для того, щоб показати іншу точку зору на події, автор використовує доктора Ріє, якому плювати на вищу справедливість, який не потребує метафізичного обґрунтування для того, щоб робити добрі справи. І він як лікар, як ніхто інший знає, на скільки смерть сліпа і що угледіти в цьому якийсь єдиний світовий порядок неможливо. І він, як лікар, добре розуміє навіть після того, як чума відступає, що будь-яка радість завжди знаходиться під загрозою.