Стислий переказ твору «Скарб» Олекса Стороженко


Рейтинг скороченого переказу 3.88 на основі 48 голосів


Жили-були чоловік та жінка, у яких всього було достатньо: і поле, і худоба, і хата з садом. Господь подарував їм лише одну дитину, хлопчика, якого назвали Павлусем. Коло сина крутилося все життя сім’ї.

Особливо малого пестувала мати. Навіть коли він був вже дорослий, вона годувала його сама. На вулицю майже не випускала Павлуся, бо боялася, що він або застудиться, або йому сонце в голову напече. В неділю, коли вони ходили до церкви, то всю службу мати оберігала сина, аби хто його раптом не штовхнув. А ввечері сама стелила, роздягала хлопця та співала йому колискову. Інколи батько сварився на жінку за те, що вона так піклується коло сина, а вона ніби була покірною та спокійною жінкою, але коли розмова заходила про її Павлуся, могла кричати, а іноді навіть за ніж хапатися.

Виріс Павлусь, став вже парубком. Був він гладким та опецькуватим, а руки були білі-білі, мов у панночки, адже він ні разу не тримав у руках не те що косу, а навіть віника. Інколи батько нарікав на те, що вони виростили такого сина, адже хазяїн з нього ніякий. А мати лише відповідала, що якщо Бог дасть йому щастя, то він буде жити краще за батьків. Парубку вже було за двадцять, а на вечорницях він не був ні разу, бо мати боялася за нього і казала, що сама знайде йому хорошу дівчину.

Однак мати не встигла оженити сина, бо одної ночі Павлусь забажав меду. Мати не стала кликати наймичку, а сама пішла по селу шукати того меду. Якраз тоді піднялася завірюха, і хоч жінка знайшла те, чого бажав коханий син, але після тієї ночі тяжко захворіла та скоро померла. Незабаром за нею пішов і батько, а Павлусь зостався сам.

Коли жінка помирала, то попросила свого наймита і наймичку побратися, наділила їх скотиною та попросила, аби вони наглядали за сином та були йому за рідних батьків. Вони виконали прохання старої і стали вести господарство разом. І славився їх двір урожаєм та багатством. У них, як на зло сусідів, все ладилося і все було добре.

Наймичка доглядала за Павлусем не гірше за рідну матір. Не встиг він очі розплющити, як перед ним вже стояла смажена курка або качка. А лінивим був парубок настільки, що важко йому було навіть слова вимовити, тому наймичка вгадувала його думки наперед. Але й вгадувати нічого не треба було, бо він лише спав та їв, лише встигай годувати та до сну роздягати.

Приходили до Павлуся хлопці та вмовляли його підти погуляти, на що той відповідав, що вечорниці занадто далеко від нього. А от якби вони коло його хати були, тоді б він пішов. Парубки йому казали, що якби він бачив красу тамтешеніх дівчат, то так би не казав, але Павло лише відповідав, що він бачив їх достатньо у своїх снах.

Якось місцеві хлопці зібралися шукати скарб та вирішили покликати Павла Лежня (саме таким прізвищем вони його наділили) для талану, але Павлусь відповів, що якщо Бог дасть, то скарб той сам у його вікно залетить. Хлопці махнули рукою на ледаря та пішли на пошуки скарбу. Всю ніч вони копали могили, придивлялися до усього, але нічого не знайшли. Коли поверталися додому, то вирішили закинути у вікно Павлуся дохлого пса за те, що той не захотів з ними йти. Коли хорт стукнувся о підлогу, то з нього посипалися золоті дукати. На галас, який здійняло парубоцтво, прибігли наймит з наймичкою та кинули хлопцям декілька дукатів, сказавши, що скарб їхній, бо він залетів у їхнє вікно.

Був Павло настільки щасливим, що й знайшлась дівчина, яка сама до нього залицялася, була вона доброю господинею і народила чоловіку дітей трудолюбивих та слухняних, а не таких, як батько. Помер Павлусь уві сні.

Наприкінці автор висловлює думку про те, хто ж такий «щасливий» чоловік. На його думку, щасливий той, хто нікому не заздрить, хто вміє робити добрі діла, нагодувати іншого і заспокоїти. Олекса Стороженко пише про те, що всі заздрять щастю його героя, але ніхто не хотів би таким бути.