Стислий переказ твору «Герой нашого часу» Михайло Лермонтов

Передмова

У всякій книзі передмову є першою і разом з тим останньою річчю; вона або є поясненням мети твору, або виправданням і відповіддю на критику. Але на жаль, наша публіка ще молода і простодушна, вона не розуміє байки, якщо в кінці її не знаходить моралі. Герой Нашого Часу – це портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, у його розвитку.

Але не думайте, що автор цієї книги мав коли-небудь горду мрію стати виправником людських пороків. Зовсім ні! Йому просто було весело малювати портрет сучасної людини, яку він занадто часто зустрічав. Буде й того, що хвороба вказана, а як її вилікувати - це вже Бог знає!

Частина 1

Розділ 1, Бела

Випадок зводить разом на гірській дорозі оповідача, який їде на перекладних із Тифліса, та якогось Максима Максимовича, чоловіка років п’ятдесяти в чині штабс-капітана. Побачивши, як вільно, зі знанням справи, Максим Максимович спілкується з горцями, оповідач робить висновок, що його попутник провів чимало років у цих місцях. Під час бесіди штабс-капітан згадує випадок, що стався з його приятелем, Григорієм Олександровичем Печоріним, який служив із ним в одній фортеці за Тереком. Це була дуже «суперечлива» людина. Характер його був незвичайним, незрозумілим для усіх оточуючих його людей, а сам він завжди потрапляв у якісь цікаві та небезпечні події.

Одного разу черкеський князь, який жив неподалік від них, запросив Печоріна і Максима Максимовича на весілля його старшої дочки. Там же Печорін зустрів молодшу дочку князя, Белу. Зачарований красою дівчини, він був не в силах відірвати від неї погляду. Але не тільки Печорін милувався княжною: з кутка кімнати на неї дивилися вогненні очі бандита Казбича. Його незвичайно сильний і швидкий кінь Карагез славився у всій Кабарді.

Під час святкування Максим Максимович, вийшовши подихати свіжим повітрям, почув, як Азамат, син князя, пропонує Казбичу продати йому коня, обіцяючи вкрасти для нього натомість що завгодно, навіть сестру свою Белу. Бандит відповідає юнакові, що за золото можна купити чотири дружини, а лихий кінь не має ціни. Печорін, дізнавшись про цю розмову, пропонує Азамату допомогти вкрасти Карагеза в обмін на Белу.

Азамат погоджується і вночі привозить сестру Печоріна. Того ж ранку Казбич приводить на продаж до фортеці баранів. Поки вони з Максимом Максимовичем п’ють чай, Азамат краде його коня. Помітивши пропажу свого коня, Казбич у розпачі падає на землю і лежить там цілу добу. Дізнавшись, що це зробив син князя, він вирушає до фортеці, але не знаходить його там.

Штабс-капітан намагається присоромити Печоріна, але той відповідає, що якщо він поверне Белу назад, її батько заріже його або продасть в рабство. Тим паче Печорін клянеться, що кохає дівчину. Максим Максимович змушений погодитися.

Спочатку Бела живе в зачиненій кімнаті. Через те, що Григорій не розуміє мови своєї коханої, він наймає татарку, що передає усі подарунки куплені Печоріним.

Дівчина відмовляється приймати їх, але потім робиться більш довірливою та відкритою. Печорін проводить біля неї всі дні. Він вчить татарську мову, а дівчина, тим часом, потроху починає розуміти по-російськи. Нарешті, щоб остаточно «перемогти» свою кохану, Печорін оголошує Белі, що помилився – вона його не полюбить ніколи, тому відпускає її додому, а сам він їде звідси назавжди. Дівчина не витримує і зізнається йому в любові. Через деякий час черкеського князя, батька Бели, знаходять убитим. Його зарізав Казбич, будучи впевненим, що Азамат вкрав його коня за згодою князя.

У цей момент Максим Максимович і оповідач були змушені перервати свій шлях через погані природні умови. Вони зупинилися в саклі біля дороги. Після вечері їх розмова продовжилася. Заговорили про Белу. З гіркотою згадував Максим Максимович про свою батьківську любов до дівчини, про те, як вона відповідала йому взаємністю.

Через деякий час, Бела набридла Печоріну, і одного разу він поїхав на полювання, вперше залишивши її одну. Щоб розважити дівчину, Максим Максимович запропонував їй прогулятися разом з ним на фортечний вал. Зупинившись на розі бастіону, вони бачать вершника, що з’явився з лісу. Бела впізнає в ньому Казбича, який їде на коні її батька.

Проходять дні, і Печорін остаточно байдужіє до Бели, все частіше він проводить дні на полюванні. Бела, розуміючи це, весь час сумує. Максим Максимович вирішує поговорити з Печоріним. Коли він почав докоряти йому за холодність, Григорій відповів, що заподіюючи нещастя іншим, він і сам нещасливий. У молодості він закохувався у світських красунь, але ця любов дратувала лише уяву і самолюбство, а серце залишалося порожнім. Потім він взявся читати, вчитися, але науки набридли. Печорін зробив висновок, що щастя і слава від знання наук не залежить, що найщасливіші люди – невігласи, а щоб добитися слави, потрібно бути лише спритним. Коли його перевели на Кавказ, Печорін був радий: він сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями, але через місяць звик і до них. Бела спочатку здавалася йому ангелом, посланим милосердною долею, але любов дикунки виявилася трохи кращою любові знатної панночки. Печорін визнає, що любить Белу, але йому з нею нудно… Дурень він чи лиходій, він і сам не знає, але вірить, що теж гідний жалю: душа його зіпсована світлом, уява неспокійна, серце ненаситне, до смутку звикає так само легко, як і до насолоди, а життя стає порожнішим кожного дня…

Одного разу Печорін умовив Максима Максимовича поїхати на полювання разом з ним. Повертаючись, вони почули постріл і побачили вершника, у якому впізнали Казбича. Той летів на коні стрімголов і тримав у руках білий пакунок. Печорін кинувся в погоню і змусив зіскочити Казбича з коня, перебивши кулею ногу його скакуна. Тоді всі побачили, що на руках у бандита Бела. Закричавши, він заніс над нею кинджал і вдарив. Поранену дівчину привезли у фортецю, де вона прожила ще кілька днів. Після її смерті Печорін довго був нездоровий. Про Белу Максим Максимович ніколи після цього з ним не розмовляв, бачачи, що йому це неприємно. А через три місяці Печорін відбув до Грузії, до місця нового призначення.

Розділ 2, Максим Максимович

Через деякий час оповідач і Максим Максимович знову зустрілися. Оповідач зупинився в одному з готелів у Владикавказі, туди ж прибув і Максим Максимович. Їх увагу привабила порожня дорожня коляска дуже шанобливого виду. Супроводжуючий її лакей відповів, що коляска належить Печоріну, а сам він залишився ночувати у полковника. Штабс-капітан, вважаючи Печоріна своїм другом, попросив лакея доповісти про нього панові. «Ось зараз прибіжить! – Радів Максим Максимович, – піду за ворота його чекати…» Але за цілий вечір так ніхто і не з’явився.

На ранок Максим Максимович пішов до коменданта фортеці у службових справах. Не минуло і десяти хвилин після його відходу, як з’явився Печорін. З усього було видно, що він збирається в дорогу.

Оповідач малює його портрет: «Він був середнього зросту; стрункий, тонкий стан його й широкі плечі підтверджували його міцний стан, що не був переможений ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними; запорошений оксамитовий сюртучок, сліпуче чиста білизна, маленькі аристократичні руки, худі бліді пальці. Його хода була недбала і лінива, але я помітив, що він не розмахував руками, – вірна ознака деякої скритності характеру. З першого погляду на обличчя його я б не дав йому більше двадцяти трьох років, хоча після я готовий був дати йому тридцять. У його усмішці було щось дитяче. Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовничо описувало його блідого, благородного лоба, на якому, тільки при довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморшок. Вуса й брови його були чорні – ознака породи в людині. У нього був трохи кирпатий ніс, зуби сліпучої білизни і карі очі, які не сміялися, коли сміявся він сам».

Розповівши Печоріну про те, що його хотів бачити старий приятель, оповідач помічає Максима Максимовича, який, захекавшись, біжить через дорогу. Попередивши його явне бажання кинутися на шию, Печорін досить холодно, хоча й привітно посміхаючись, простягає йому руку. Максим Максимович хоче поговорити з ним по душах, але Печорін усім своїм виглядом показує, що він поспішає. На питання Максима Максимовича про якісь папери, той відповідає, що їх доля йому байдужа, і з ними можна робити все, що завгодно. Шлях його лежить в Персію.

У розгубленості засмучений Максим Максимович ходить біля повозки, ледве стримуючи сльози. У відповідь на прохання оповідача віддати йому папери Печоріна, він гнівно жбурляє їх одну за одною, дістаючи з валізи. Шкодуючи про те, що не може відразу ж поїхати, Максим Максимович, який не встиг закінчити усі свої справи, змушений чекати наступної оказії.

Частина 2, журнал Печоріна

Незабаром стає відомо, що Печоріна більше немає в живих. Він помер, коли повертався з Персії. Випадковий володар записок дуже радий цій обставині, тому що може тепер опублікувати їх, можливо навіть, під своїм ім’ям. У журналі Печоріна описані події, пов’язані з його перебуванням на Кавказі.

*Надалі розповідь ведеться від імені Печоріна*

Розділ 1, Тамань

З усіх приморських містечок Тамань здалася найпоганішим місцем, де тільки йому доводилося бувати. На Тамані він мало не помер з голоду, і, до того ж, його ще хотіли вбити.

Печорін приїхав в Тамань пізно вночі. Даремно шукав він вільне житло в місті, бо знайшов притулок в хаті аж на самому березі моря. Спочатку на його стукіт в хаті навіть ніхто не відгукувався, але, врешті-решт, вийшов сліпий хлопчик років чотирнадцяти та сказав, що нікого немає: господиня кудись пішла, і, коли повернеться, він не знає.

Печорін ліг спати, але ніяк не міг заснути. Раптом він помітив, що у вікні повз нього хтось майнув. Печорін вийшов з хати і побачив того самого сліпого хлопчика, який ніс під пахвою якийсь вузол. Зацікавившись, Печорін пішов за ним, спускаючись стежкою до моря.

На березі сліпий зустрічається з жінкою. Вони ведуть бесіду про якогось Янко. Жінка каже, що через буревій Янко не припливе, але сліпий їй заперечує. Хвилин через десять до берега причалює човен. З нього виходить людина середнього зросту в татарській шапці. Жінка і сліпий допомагають йому витягати з човна якийсь вантаж, а потім, з вузлами на плечах, вони розходяться. Через темряву Печорін поступово втрачає їх з очей.

Наступного дня він їде до фортеці Фанагорії, щоб дізнатися у коменданта, коли можна буде вирушити далі, в Геленджик. Комендант нічого не може сказати, через те що кораблі, які стоять біля причалу, ще не готові до відплиття.

Козак, який служить у Печоріна денщиком, повідомляє йому, що «тут нечисто і люди недобрі». Про це його також попередив і козачий урядник. Повернувшись до хати, Печорін намагається розпитати господиню про нічні пригоду, але та каже, що вона глуха. Тоді він хапає за вухо сліпого хлопця і вимагає відповісти, куди той ходив уночі. Сліпий, заплакавши, нічого не відповідає.

Вирішивши «знайти ключ від цієї загадки», Печорін сідає на камінь біля паркану та дивиться на море. Раптом він чує пісню. Піднявши очі, Печорін побачив на даху хати дівчину з розпущеним волоссям. Вона то пильно вдивлялась у далечінь, то міркувала сама з собою, то знову приймалася співати. Печоріну здається, що він чув її голос раніше. Дівчина пробігає повз нього, зупиняється і пильно дивиться йому в очі. Цілий день вона крутиться біля його квартири. Зупинивши її, Печорін заводить розмову і питає, що вона робила на даху хати днем? Дівчина відповідає загадками. Тоді він переказує їй все, що бачив минулої ночі і загрожує донести коменданту. Під вечір дівчина приходить до Печоріна і призначає зустріч вночі на березі. Після двох годин він вирушає до моря, завбачливо захопивши з собою пістолет і попередивши козака.

Дівчина пропонує йому покататися на човні. Сівши у човен та відпливши на досить велику відстань від берега, незнайомка обіймає Печоріна і зізнається йому в коханні. У той самий час вона дістає його пістолет і кидає у воду, а потім намагається виштовхнути з човна і самого Печоріна, який не вміє плавати. Йому вдається викинути дівчину у воду і доплисти на човні до берега.

Печорін піднімається на скелю і звідти бачить «свою русалоньку», яка вичавлювала з волосся морську піну. Незабаром до берега причалює Янко. Дівчина каже йому, що все пропало. Через деякий час приходить сліпий з якимось вузликом. Янко наказує сліпому берегти те місце, де лежать дорогі товари, каже, що тепер стало небезпечно, і він їде шукати роботу в іншому місці, а дівчину забирає з собою. Сліпий же йому не потрібен, і, залишившись один, хлопчик довго плаче.

Печоріну стає сумно: «І навіщо було долі кинути мене в мирне коло чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий в спокійне джерело, я стривожив їх спокій і, як камінь, ледь сам не пішов на дно!». Він повертається додому і вирішує негайно від’їхати. Почавши збиратися, Печорін виявляє пропажу кількох цінних речей. Він здогадується, що це їх ніс вночі сліпий у вузлі під пахвою. Уранці Печорін покидає Тамань.

«Що сталося зі старою і з бідним сліпим - не знаю. Та й яке діло мені до радощів і лих людських, мені, мандрівному офіцеру, та ще з подорожньої в казенній потребі!» – пише він у своєму журналі.

Частина 3, закінчення журналу Печоріна

Розділ 1, княжка Мері

*Перед нами — щоденник Печоріна, в якому позначаються дні запису*

11-го травня.

Приїхавши до П’ятигорська, Печорін знімає квартиру на краю міста. «Нині о п’ятій годині ранку, коли я відкрив вікно, моя кімната наповнилася запахом квітів, що ростуть у скромному палісаднику. Вид з трьох сторін у мене чудовий. На захід п’ятиглавий Бешту синіє, як «остання хмара розсіяною бурі»; на північ підіймається Машук, як волохата перська шапка… Внизу переді мною рясніє чистеньке, новеньке містечко… далі, амфітеатром нагромаджуються гори, а на краю горизонту тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і закінчуючись двоголовим Ельбрусом… Весело жити на такій землі! Якесь втішне почуття розлито у всіх моїх жилах. Повітря чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє - чого б, здається, більше? – Навіщо тут пристрасті, бажання, жаль?».

Печорін вирішує йти до єлизаветинського джерела: вранці там збирається все «водяне суспільство». Несподівано він зустрічає біля колодязя юнкера Грушницького, з яким вони колись разом воювали. Грущницький «по особливому роду франтівства» носить товсту солдатську шинель. Має бойову нагороду – георгіївський хрест. Він добре складений, смаглявий і чорноволосий. На вигляд йому двадцять п’ять років, хоча насправді навряд чи двадцять один. На думку Печоріна, Грушницкий із тих, хто «на всі випадки життя мають готові пишні фрази». Звичайне прекрасне таких людей не чіпає, і вони «важливо драпіруються в незвичайні почуття, піднесені пристрасті і виняткові страждання». Насправді, Печорін і Грушницький недолюблюють один одного, хоча з боку здається, що вони друзі.

Зустрівшись старими приятелями, вони заводять розмову про тутешній спосіб життя, про місцеве суспільство. Повз них проходять дві дами, літня і молода, одягнені «за суворими правилами кращого смаку». Грушницький каже, що це княгиня Ліговська з дочкою Мері. Дочекавшись, коли Мері підійде ближче, він вимовляє по-французьки одну зі своїх пишних фраз: «Я ненавиджу людей, щоб їх не зневажати, інакше життя було б занадто нудне». Дівчина обертається і дивиться на Грушницкого довгим та цікавим поглядом.

Печорін вирішує продовжити прогулянку. Через деякий час він побачив у джерела сцену, яка його зацікавила. Грушницький, впустивши стакан, намагається його підняти, але марно – йому заважає хвора нога. Мері подає йому склянку, але вже через декілька хвилин, проходячи повз разом з матір’ю, робить вигляд, що не помічає пристрасного погляду юнкера.

Завершуючи опис подій дня, Печорін відгукується про себе таким чином: «У мене вроджена пристрасть суперечити; ціле моє життя було тільки ланцюгом сумних і невдалих протиріч серцю та розуму. Присутність ентузіаста обдає мене водохресним холодом, і, я думаю, часті зустрічі з млявим флегматиком зробили б з мене пристрасного мрійника».

13-го травня

Вранці до Печоріна приходить його приятель, доктор Вернер. Вони могли б бути друзями, але Печорін стверджує, що до дружби нездатен. Доктор розповідає Печоріну, що ним зацікавилася княгиня Ліговська, а її дочка Мері – страждальником Грушницьким. Дівчина припускає, що молода людина, яка носить солдатську шинель, був розжалуваний у рядові за дуель. Печорін каже, що зав’язка комедії вже є: доля подбала, щоб йому не було нудно. «Я передчуваю, – сказав доктор, – що бідний Грушницький буде вашою жертвою…».

Далі Вернер приймається описувати княгиню і її дочку. Він каже, що княгиня любить суспільство молодих людей, не звикла наказувати, живить повагу до розуму і знань доньки, яка читає англійською і знає алгебру. Мері ж дивиться на молодь з презирством і любить розмірковувати про почуття, пристрасті та інше. Потім Вернер розповідає про одну даму «з новоприїжджих», якає має родимку на щоці. На його думку, дама дуже хвора. Раптом Печорін розуміє, що мова йде про знайому йому жінку, і визнається доктору, що колись дуже любив її.

Після обіду, прогулюючись по бульвару, Печорін зустрічає там княгиню з дочкою. Їх оточує безліч молодих людей, які упадають за ними. Печорін зупиняє двох знайомих офіцерів і приймається розповідати їм різні веселі історії. У нього дуже добре це виходить, офіцери безперервно сміються. Мало-помалу шанувальники, які оточували княжну, приєднуються до слухачів Печоріна. Княгиня і Мері залишаються в товаристві кульгавого дідка. Мері розгнівана. Печоріна це радує, він має намір продовжувати в тому ж дусі.

16-го травня

Печорін постійно провокує княжну, намагаючись порушити її душевний спокій. Прагнучи відвернути від неї шанувальників, він щодня запрошує їх до себе в будинок на обіди та вечері. Одночасно Печорін, користуючись близькістю і марнославством Грушницького, переконує його, що Мері в нього закохана.

Одного ранку, гуляючи серед виноградників, Печорін згадує молоду жінку з родимкою на щоці, про яку говорив доктор. Раптом він бачить її на лаві і мимоволі скрикує: «Віра!». Вони люблять один одного вже давно, але ця пристрасть не принесла Вірі щастя. Зараз вона одружена вдруге. Її чоловік – той кульгавий дідок, якого Печорін бачив у товаристві княгині. За визнанням Віри, старий багатий, і вона вийшла за нього заміж заради сина. Віра часто буває у Ліговських, родичів чоловіка. «Я дав їй слово познайомитися з Ліговськими і волочитися за княжною, щоб відвернути від неї увагу. Таким чином, мої плани нітрохи не засмутилися, і мені буде весело…».

Після зустрічі, не в силах стримати емоцій, Печорін скаче в степ. Вирішивши напоїти коня, він спускається в один із ярів. Коли раптом з дороги чути шум. Попереду блискучою кавалькади Печорін бачить Грушницького та княжну Мері. Ця зустріч викликала у Печоріна почуття досади та заздрості.

Увечері Печорін б’ється об заклад з Грушницьким щодо того, що варто йому лише захотіти, завтра ж увечері, будучи у княгині, він зможе привернути увагу княжни до себе.

21-го травня

Минуло близько тижня, а зручного випадку познайомитися з княгинею та її дочкою так і не представилося. Грушницький не розлучається з Мері, а Віра каже Печоріну, що зможе бачитися з ним тільки у Ліговских.

22-го травня

У ресторації дають бал за передплатою. Розуміючи, що це його шанс, Печорін вальсує з Мері, скориставшись тим, що тутешні звичаї дозволяють запрошувати на танець незнайомих дам. Під час танцю він просить вибачення у княжни за свою зухвалу поведінку. Мері відповідає йому з іронією. До них підходить п’яний пан і намагається запросити княжну на мазурку. Дівчина налякана і обурена такою безцеремонністю. Бачачи, що Грушницький ховається серед люду, Печорін сам змушує п’яного піти. Княгиня Ліговська дякує йому за цей вчинок і запрошує до себе додому. Печорін розповідає Мері, що Грушницький насправді юнкер, а зовсім не розжалуваний за дуель офіцер. Княжна розчарована.

23-го травня

Грушницький, зустрівши на бульварі Печоріна, дякує за вчорашній порятунок княжни і зізнається, що любить її до божевілля. Вони вирішують разом йти до Ліговських. Там же з’являється і Віра. Печорін безперервно жартує, намагаючись сподобатися княгині, і йому це вдається. Мері сідає за фортепіано і приймається співати. У цей час Печорін намагається поговорити з Вірою. Побачивши це, Мері стає прикро і тому весь вечір вона розмовляє тільки з Грушницьким.

29-го травня

Печорін намагається привернути увагу Мері. Він розповідає їй випадки зі свого життя, і дівчина починає бачити в ньому незвичайної краси людину. У той же час Печорін намагається якомога частіше залишати Мері з Грушницьким наодинці. Печорін запевняє княжну, що жертвує задоволенням спілкування з нею заради щастя приятеля. Незабаром Грушницький остаточно набридає Мері.

3-го червня

Печорін робить запис у журналі: «Я часто себе запитую, навіщо я так наполегливо добиваюся любові молоденької дівчинки, яку звабити я не хочу і на якій ніколи не одружуся? Адже є неосяжна насолода у володінні молодою душею! Вона як квітка, кращий аромат якої випаровується назустріч першому променю сонця; його треба зірвати цієї ж хвилини і, насолодившись їм досита, кинути на дорозі: може, хтось піднім!», «Я дивлюся на страждання і радості інших тільки у відношенні до себе, дивлюся як на їжу, яка підтримує мої душевні сили». Його роздуми перериває поява щасливого Грушницького, якого возвели в офіцери.

На заміській прогулянці Печорін, розмовляючи з княжною, без кінця відпускає злі жарти на адресу знайомих. Мері це лякає, вона каже, що бажала б скоріш попастися під ніж вбивці, аніж на язик Печоріна. На це він, прийнявши засмучений вигляд, відповідає: «Так, така була моя доля з самого дитинства. Усі читали на моєму обличчі ознаки поганих почуттів, яких не було; але їх припускали - і вони народилися. Я був скромний - мене звинувачували в лукавстві: я став потайливий. Я глибоко відчував добро і зло; ніхто мене не пестив, усі ображали: я став злопам’ятний; я був готовий любити весь світ, - мене ніхто не зрозумів: і я навчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість протікала в боротьбі з собою і світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і померли…

Я став моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалася, померла, я її відрізав і кинув, – тоді як інша ворушилася і жила до послуг кожного». У Мері на очі навертаються сльози, їй стає шкода Печоріна. На його запитання, чи любила вона коли-небудь, княжна у відповідь хитає головою і впадає в задуму. Печорін задоволений – він знає, що завтра Мері буде дорікати собі в холодності і побажає винагородити його.

4-го червня

Княжна Мері ділиться своїми сердечними таємницями з Вірою, і та мучить Печоріна ревнощами. Вона запитує, навіщо Печорін переслідує княжну, тривожить, хвилює її уяву? Віра переїжджає до Кисловодська. Печорін обіцяє їхати разом з нею.

5-го червня

За півгодини до балу Грушницький заходить до Печоріна «в повному сяйві армійського піхотного мундира». Він чепуриться перед дзеркалом і натякає, що буде танцювати мазурку з Мері. «Дивись, щоб тебе не випередили», – відповідає Печорін. На балу Грушницький дорікає княжну в тому, що вона змінилася по відношенню до нього, безперервно переслідує її з благаннями і докорами. Потім він дізнається, що Мері обіцяла мазурку Печоріну. Печорін же, слідуючи прийнятому на балі рішенню, саджає Мері в карету і швидко цілує її руку, після чого, задоволений, повертається в зал. Усі замовкають при його появі, і він робить висновок, що проти нього складається «ворожа зграя» під командуванням Грушницького.

6-го червня

Настає ранок. Віра з чоловіком їде в Кисловодськ. Печорін, бажаючи побачити Мері, приходить до Ліговських і дізнається, що княжна захворіла. Удома він розуміє, що йому чогось бракує: «Я не бачив її! Вона хвора! Невже закохався я насправді?.. Яка дурниця!».

7-го червня

Вранці Печорін йде повз будинок Ліговських. Побачивши Мері, він входить у вітальню і вибачається перед княжною за те, що поцілував її руку: «Вибачте мене, княжна! Я вчинив як безумець… це вдруге не трапиться… Навіщо вам знати те, що відбувалося досі в душі моїй?». Йдучи, Печорін чує, як плаче княжна.

Увечері його відвідує Вернер, до якого дійшов слух, нібито Печорін збирається одружитися з княжною Ліговською. Вважаючи, що це витівки Грушницького, Печорін збирається йому помститися.

10-го червня

Печорін у Кисловодську вже третій день. Щодня вони з Вірою зустрічаються, нібито ненавмисно, у саду. Грушницький бушує з друзями в шинку і з Печоріним майже не вітається.

11-го червня

У Кисловодськ нарешті приїжджають Ліговські. За обідом княжна не зводить з Печоріна ніжного погляду, що викликає ревнощі у Віри. «Чого б жінка не зробить, щоб засмутити суперницю! Я пам’ятаю, одна мене полюбила за те, що я любив іншу. Немає нічого парадоксальнішого аніж жіночий розум; жінок важко переконати в чому-небудь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе самі… Жінки повинні бажати, щоб усі чоловіки їх так само добре знали, як я, тому що я люблю їх у сто разів більше з тих пір, як їх не боюся і збагнув їх дрібні слабкості…».

12-го червня

«Сьогоднішній вечір був рясний на події». Недалеко від Кисловодська, в ущелині є скеля, звана Кільцем. Це ворота, утворені природою, і крізь них сонце перед заходом «кидає на світ свій останній полум’яний погляд». Подивитися на це видовище вирушило багато люду. Серед них були і наші герої. Під час переправи через гірську річку Мері стало погано, і вона похитнулася в сідлі. Печорін обіймає дівчину за талію, не даючи їй впасти. Мері стає краще. Печорін, не випускаючи княжну з обіймів, цілує її. Йому хочеться подивитися, як вона виплутається з цього становища, і не промовляє жодного слова. «Або ви мене зневажаєте, або дуже любите! – Каже княжна нарешті голосом, в якому були сльози. – Можливо, ви хочете посміятися з мене, скаламутити мою душу і потім залишити… Ви мовчите?… Ви, може, хочете, щоб я перша вам сказала, що я вас люблю?…». Печорін не відповідає. «Чи хочете ви цього?» – у рішучості погляду і голосу княжни було щось страшне… «Навіщо?» - відповідає він, підіймаючи плечі.

Почувши це, княжна пускає коня навскач по гірській дорозі і незабаром наганяє все товариство. До самого будинку вона говорить і сміється безперервно. Печорін розуміє, що у неї нервовий припадок. Він вирушає в гори, щоб розвіятися. Повертаючись додому, Печорін помічає, що в одному з будинків яскраво горить світло, чуються говір і крики. Він робить висновок, що там відбувається якась військова гулянка, злазить з коня і підкрадається ближче до вікна. Присутні в будиночку Грушницький, драгунський капітан та інші офіцери говорять про те, що потрібно провчити Печоріна, оскільки той надто зарозумілий. Драгунський капітан пропонує Грушницькому викликати Печоріна на дуель, причепившись до якої-небудь дрібниці. Їх поставлять у шести кроках один від одного, не поклавши в пістолети куль.

Капітан впевнений, що Печорін злякається. Грушницький після деякого мовчання погоджується з цим планом.

Печорін відчуває, як злість наповнює його душу: «Бережися, пан Грушницький!.. Ви дорого можете заплатити за похвалу ваших дурних товаришів. Я вам не іграшка!…».

Вранці він зустрічає біля колодязя княжну Мері. Дівчина каже, що не може собі пояснити поведінку Печоріна і припускає, що він хоче з нею одружитися, але боїться якої-небудь перешкоди. Печорін відповідає, що істина в іншому – він не любить Мері…

14-го червня

«Я іноді себе зневажаю… не від того я нехтую й інших?.. Я став нездатним до благородних поривів; я боюся здатися смішним самому собі… слово одружитися має наді мною якусь чарівну владу: як би пристрасно я нелюбив жінку, якщо вона мені дасть тільки відчути те, що я повинен з нею одружитися, – прощавай кохання! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо вже більше не поверне йому життя. Я ладен піти на всі жертви, крім цієї; двадцять разів життя своє, навіть честь поставлю на карту… але свободи своєї не продам. Чому я так дорожу нею? що мені в ній?.. куди я себе готую? чого я чекаю від майбутнього?.. Правильно, рівно нічого. Це якийсь вроджений страх».

15-го червня

У цей день очікується приїзд заїжджого фокусника, і немає такої людини, яка б відмовилася від такого видовища. Печорін дізнається з записки, переданої йому Вірою, що її чоловік їде до П’ятигорська і пробуде там до ранку. Користуючись його відсутністю і тим, що прислуга піде на виставу, можна буде провести ніч у Віри. Провівши ніч з Вірою, він спускається з верхнього балкона на нижній, зробивши собі «канат» з двох шалей. Виявилось, що поверхом нижче жила Мері. Печорін заглядає до неї у вікно. У ту ж хвилину він помвчає рух у кущах. Зістрибнувши на землю, він Печорін хотів вже йти, коли раптом його схопили за плече. Це були Грушницький та драгунський капітан. Печорину вдалося вирватися, і він втік. Грушницький з капітаном підняли шум, але спіймати їм його не вдалося. Нічну тривогу пояснили нібито нападом черкесів.

16-го червня

Вранці біля колодязя всі тільки й згадують про нічну подію. Печорін снідає в ресторані. Там він зустрічає чоловіка Віри, який дуже схвильований тим, що трапилося. Вони сидять недалеко від дверей, де розташувалися Грушницький і його приятелі. Печоріну випадає шанс бути свідком розмови, в якій вирішується його доля.

Грушницький розповідає, що у нього є свідок того, як хтось вчора о десятій годині вечора проник до будинку Ліговських. Княгині не було вдома, а Мері, не пішовши на виставу, залишалася одна. Печорін злякався, розуміючи що Вірин чоловік може все зрозуміти, але старий нічого не помічає.

Грушницький запевняє всіх, що тривога піднялася не через черкесів: насправді йому вдалося підстерегти нічного відвідувача княжни, якому вдалося втекти. Усі питають; хто ж це був, і Грушницький заявляє, що це Печорін. Раптом до зали входить і наш головний герой. Він вимагає у Грушницького, щоб той відмовився від своїх слів, докоряючи йому, що байдужість жінки до його нібито блискучих достоїнств не заслуговує подібної помсти. Грушницького долають сумніви, совість у ньому бореться з самолюбством, але це триває недовго: у справу втрутився капітан і запропонував свої послуги у ролі секунданта. Печорін виходить, пообіцявши надіслати свого секунданта сьогодні ж. Зробивши своїм повіреним доктора Вернера, Печорін отримує його згоду. Обговоривши необхідні умови, Вернер повідомляє йому про місце передбачуваної дуелі. Це відбудеться в глухій ущелині, стрілятися будуть з шести кроків. Доктор також підозрює, що драгунський капітан зарядить кулею лише один пістолет – пістолет Грушницького.

Безсонною ніччю Печорін розмірковує про своє прожите життя: «Навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, мабуть, вона існувала, і, мабуть, було мені призначення високе, тому що я відчуваю в душі своїй сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захопився приманками пристрастей порожніх і невдячних; з горнила їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень – краще світло життя… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення…». Він думає, що завтра, можливо, не залишиться жодної істоти, яка б зрозуміла його.

Вранці Печорін і Вернер скачуть в гори до місця дуелі. Оскільки вирішено було стрілятися до смертельного результату, Печорін виставляє умову: все зробити в таємниці, щоб секундантам не довелося нести відповідальності.

Стрілятися вирішили на вершині стрімкої скелі, на вузенькому майданчику. Унизу було провалля, усіяне гострими каменями. Якщо розташуватися один проти одного по краях майданчика, то навіть легка рана буде смертельною. Поранений неодмінно розіб’ється на смерть, полетівши вниз. А якщо доктор витягне кулю, то загибель людини можна буде пояснити випадковим падінням.

Грушницький, змушений прийняти ці умови, знаходиться в сумніві. За цих обставин він уже не міг просто поранити Печоріна, а неодмінно повинен був стати вбивцею або вистрілити в повітря.

Доктор пропонує Печоріну розкрити змову, кажучи, що зараз саме час, але Печорін не погоджується. Дуелянти встають один проти одного. Грушницький цілить своєму супротивнику в лоб, але потім опускає пістолет і як би випадково потрапляє Печоріну в коліно. Капітан, будучи впевненим, що про змову ніхто не знає, удавано прощається з Грушницьким. Печорін оголошує, що в його пістолеті немає куль, і просить Вернера перезарядити зброю. Він також пропонує Грушницькому відмовитися від наклепів і помиритися. Розізлившись, той відповідає, що ненавидить Печоріна і зневажає себе. Удвох їм на землі більше немає місця. Тоді Печорін стріляє і вбиває Грушницького.

Повернувшись додому, Печорін знаходить дві записки. Одна з них – від Вернера: «Усе влаштовано якнайкраще: тіло привезено спотворене, куля з грудей вийнята. Усі впевнені, що причиною його смерті став нещасний випадок… Доказів проти вас немає ніяких, і ви можете спати спокійно… якщо можете… Прощайте…». Друга записка від Віри: «Цей лист буде разом прощанням і сповіддю… Ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінялися взаємно, без яких життя нудне і одноманітне… Ми розлучаємося навіки; однак ти можеш бути впевнений, що я ніколи не буду любити іншого: моя душа виснажила на тебе всі свої скарби, всі сльози і надії». Віра пише також, що зізналася чоловікові у своїй любові до Печоріна, і тепер він забирає її з цього міста.

Печорін скаче до П’ятигорська, сподіваючись ще застати там Віру, але в дорозі його загнаний кінь падає і вмирає. «І довго лежав я нерухомо і плакав гірко, не намагаючись утримувати сліз і ридань; я думав, груди мої розірвуться; вся моя твердість, уся моя холоднокровність зникли як дим. Коли нічна роса та вітер освіжили мою гарячу голову і думки прийшли в звичайний порядок, то я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям даремно і безрозсудно… Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам лише важче буде розлучатися… » – робить пізніше Печорін запис у своєму журналі.

Приходить Вернер. Він повідомляє, що княжна Мері хвора – у неї нервовий розлад. Її мати знає про дуель. Вона думає, що Печорін стрілявся через її дочку.

Наступного дня за наказом начальства, яке здогадувалось про справжню причину загибелі Грушницького, Печорін отримав призначення явитися у фортецю. Перед від’їздом він приходить до Ліговських попрощатися. Княгиня каже, що дочка її дуже хвора, і причина цьому – Печорін. Вона пропонує йому одружитися на Мері, оскільки бажає їй щастя. Отримавши дозвіл княгині поговорити з її дочкою наодинці, Печорін пояснюється з Мері. «Княжна, ви знаєте, що я над вами сміявся?.. Ви повинні зневажати мене… Отже, любити мене ви не можете… Бачите, я перед вами низький. Чи не правда, якщо навіть ви мене і любили, то з цієї хвилини зневажаєте?.. ». «Я вас ненавиджу», – відповіла вона.

Про цю історію згадує Печорін тут, у фортеці. Звинувачуючи себе, він все ж таки робить висновок: «Ні! Я б не зміг жити з такою долею. Я, як матрос народжений на палубі розбійницького брига, ніколи не зможу спокійно жити на березі. Мені завжди буде маритися білий парус і вітер буйного моря…».

Розділ 2, фаталіст

Якось трапилося Печоріну тижнів з два прожити в козачій станиці. Поруч стояв батальйон піхоти. Офіцери вечорами збиралися один у одного по черзі і грали в карти. Одного разу, кинувши нудну гру, вони завели розмову на різні цікаві тему. Міркували про те, що мусульмани вірять, ніби людські долі прописані на небесах, та й деякі християни не відкидають цього твердження. Тоді до столу підійшов якийсь офіцер, який досі сидів у кутку кімнати. Наблизившись, він окинув усіх спокійним і урочистим поглядом. Серб за національністю, поручик Вулич був хоробрий і говорив мало, часто бував різкий, нікому не довіряв своїх таємниць, вина майже не пив і рідко доглядав за жінками. Була в нього тільки одна пристрасть – пристрасть до гри.

За пропозицією Вулича, замість того, щоб даремно сперечатися, він пропонує випробувати це на собі: чи може людина розпоряджатися життям з власної волі або людина не владна над своєю долею, і кожного чекає фатальна хвилина. Печорін пропонує парі, стверджуючи що доля людини не може бути заздалегідь визначена наперед. Вулич знімає навмання зі стіни один з різнокаліберних пістолетів і заряджає його. Печоріну здається, що на блідому обличчі поручика лежить печать смерті, і він каже Вуличу: «Ви нині помрете». Вулич зі словами – «може бути, так, а може і ні» – приставив пістолет собі до чола. Піднявся шум, усіх хвилювало те, що відбувається. Наказавши всім не рухатися з місця, Вулич вистрілив… Пістолет дав осічку. Тоді він, знову звівши курок, прицілився в висівший над вікном кашкет. Пролунав постріл. Переможений у парі Печорін сказав Вуличу, що тепер він не розуміє: «чому мені здавалося, ніби ви неодмінно повинні нині померти».

Незабаром усі розійшлися. Печорін по дорозі додому, посміхаючись, думав про далеких предків, які свято вірили, що там, на небесах, хтось бере участь у їх малозначних суперечках з приводу клаптика землі чи вигаданих прав. Раптово шлях йому перегородило щось м’яке, що лежало на дорозі. Він натрапив на свиню, навпіл розрубану шашкою. Тут же вибігли з провулка два козаки та запитали його, чи не зустрічав він п’яного, який гнався за свинею. Печорін вказав їм на труп тварини, і козаки побігли далі.

Прийшовши додому, Печорін ліг спати, а коли прокинувся рано вранці від стуку у вікно, дізнався, що Вулич загинув. Він заговорив по дорозі додому з тим самим п’яним козаком, якого розшукували вночі, і той зарубав його.

Печорін з офіцерами прийшов до хати, в якій замкнувся вбивця. Потрібно було схопити злочинця, але ніхто не наважувався зробити це першим. Печорін вирішив випробувати долю і взяти вбивцю живим. Поки козака відволікали розмовами, він увірвався в хату. Постріл пролунав у нього над самим вухом, але лише зірвав еполет. Дим завадив противнику знайти шашку, і Печорін схопив його за руки; козаки увірвалися, і не пройшло трьох хвилин, як злочинець був уже пов’язаний і відведений під конвоєм.

«Після всього цього як би, здається, не зробитися фаталістом?.. Що до мене, то я завжди з усією сміливістю йду вперед, коли не знаю, що мене чекає. Адже гірше смерті нічого не трапиться, а смерті не мінуєш!» – розмірковував Печорін.

Повернувшись до фортеці, він цікавився думкою Максима Максимовича з приводу цих подій. Той лише зауважив, що «ці азіатські курки часто осікаються, якщо погано змащені…», а потім додав, що йому шкода Вулича: «Чорт же його смикнув вночі з п’яним розмовляти! Втім, видно так вже у нього на роду було написано…». Більше від Максима Максимовича нічого не можна було допитатися. Як зауважив Печорін, штабс-капітан взагалі не любив метафізичних дебатів.

Висновки:
• «Герой нашого часу» за жанром роман, написаний російським класиком М.Ю. Лермонтовим;
• це перший в російській літературі роман, у центрі якого представлена не біографія, а саме особистість людини – її духовне і розумове життя;
• у творі чітко помітні риси романтизму. Це виявляється в особливій близькості автора і героя, ліризмі оповіді, пильній увазі до «внутрішньої людини», неясності минулого героя, винятковість його натури і багатьох ситуацій;
• однак, у своїй основі цей роман відноситься до реалізму. Реалістичні тенденції в ньому пов’язані з об’єктивністю авторської позиції по відношенню до героя;
• головна тема роману – особистість у процесі самопізнання, дослідження духовного світу людини;
• у центрі роману стоїть проблема особистості, «героя часу», який, вбираючи в себе всі суперечності своєї епохи, в той же час знаходиться в глибокому конфлікті з суспільством і оточуючими його людьми.