Твір у форматі ЗНО: «Хто з нас у житті не помилявся! Одні вміють визнавати свої помилки й працювати над ними, а інші... Чи згодні ви з думкою, що лише дурні не визнають своїх помилок і вперто обстоюють їх?»

+5

Наше життя було б неповноцінним, якби на шляху кожної людини не поставали хоча б малесенькі проблеми чи не зустрічались помилки. Справді, якби не вони, то люди б не розуміли і не знали, що таке успіх, удача чи навіть щастя! А помилки ж саме вказують на те, що потрібно виправити, де допрацювати, щоб життя склалось краще. Тому, я вважаю, що люди, які не хочуть помічати своїх помилок або ж, навпаки, запекло їх обстоюють, — це просто дурні, які не бажають змінювати своє життя.

На підтвердження моєї думки можу навести кілька аргументів. По-перше, ми усі чули відому фразу: «Будь-яка помилка, що зустрічається на життєвому шляху, — це можливість стати кращим». Думаю, з цим висловом погодяться майже всі, бо це чиста правда. Помилки можуть визнати тільки сильні духом люди, які готові рухатися далі, які готові розвиватися і працювати над собою. Зазвичай у таких особистостей життя стає набагато кращим, у них з’являється більше можливостей, аніж у тих, хто на такі самі помилочки просто заплющує свої оченята.

Хочу навести приклад із власного життя. Моя рідна тітка Олена кілька років працювала бухгалтером на одному підприємстві. Особливою майстерністю чи уміннями вона не вирізнялась, тому, коли у фірми настали скрутні часи, і вони почали звільняти своїх співробітників, моя тітка потрапила на випробувальний термін. Зазвичай, люди, потрапивши у таке становище, починають терміново шукати роботу і не думають, що проблема саме у них, а грішать на керівництво, начебто це вони такі погані, бо звільняють прекрасних кадрів просто так. На щастя, моя тітка Олена виявилася мудрою жінкою, і, зрозумівши свою проблему, вона почала приділяти своїй роботі більше уваги, читала потрібну літературу, радилася з колегами. Результат не змусив довго на себе чекати. Її не те що не звільнили, а запропонували за таку активну роботу більш престижну посаду з вищою зарплатнею. Як бачите, уміння визнавати і працювати над своїми помилками подарували моїй тітці шлях у таке бажане і перспективне майбутнє.

По-друге, особа, яка не вміє або не хоче визнавати своїх помилок, — це, зазвичай, досить егоїстична натура. А як відомо, егоїзм позитивних результатів ніколи і нікому не приносить. Небажання визнавати свої помилки — це і небажання відповідати за скоєне. Тобто повна відсутність відповідальності. А, як відомо, такі люди шкодять не тільки собі, а й усім тим, хто їх оточує.

Згадаймо тільки відомий роман Валер’яна Петровича Підмогильного «Місто», де порушено тему підкорення людиною міста. Головний герой роману Степан Радченко завзято йшов до своєї мети: він хотів стати загальновідомим письменником. Але так захопився оцим сходженням на вершину, що забув про те, що він живе серед людей, яким він небайдужий. Тільки згадаймо скільки життєвих помилок накоїв Степан: покинув бідну Надійку, яка кохала юнака усім серцем, та ще й на додачу образив бідолашну, змусив її сильно страждати; зруйнував сім’ю Гнідих, які прийняли хлопця, коли у того був важкий період життя; довів до самогубства колись кохану Зоську, якій пропонував одружитися. І головна біда у тому, що юнак жодного разу не визнав себе винним, не визнав своїх страшних помилок і не наважився вибачитися, змінити все. Можна помітити, що самолюбство і небажання бачити страшні помилки не дали добрих результатів. Це ніяк не допомогло Радченку стати справжньою людиною чи почувати себе більш гідним чи чогось вартим. Цим він просто знищив у собі людину, а варто було тільки визнати…

Отже, помилки — це те, від чого не можна нікуди подітися, це нормальне життєве явище, яке супроводжує кожну людину. А для того, щоб помилки не завдавали жахливої шкоди вам і вашим близьким, треба просто не боятися їх визнавати, потім їх же аналізувати і працювати над собою.