Твір у форматі ЗНО: «Згаяний час — то втрачений скарб»

+5

Неможливо заперечити той факт, що час — це найцінніший скарб людини, який вона ніде не придбає, не позичить і навіть не вкраде. А втрата часу — це найбільша втрата для будь-кого. Міняються декади, декорації людського життя, обличчя, ідеї й течії. І над усім цим хаосом та безладом владу має тільки час. Він не щадить нікого, він — єдиний справедливий упорядник людського існування.

По-перше, згаяний час можна назвати втраченим скарбом, оскільки його неможливо повернути. З кожним ударом серця до нас приближається стріла смерті, випущена в момент народження. Її політ — довжиною в наше життя. І повернути стрілу в протилежний напрямок під час польоту неможливо ні за яких умов. Те, що вже трапилось, назавжди залишається в минулому.

По-друге, час нереально продовжити. Людині невідомо, коли вона востаннє набере в легені повітря й, назавжди заплющивши очі, відійде в кращий світ. Час, який нам відведено, біжить немов вода, і віднайти згаяний колись цей скарб не вдавалось ще нікому.

Література дає багато прикладів, які підтверджують наведені вище аргументи. Я б хотіла навести до уваги сентиментально-реалістичну повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Маруся». Головна героїня — молода, красива та працьовита дівчина, була закохана в бравого парубка Василя. Історія їхнього кохання розгортається протягом сюжету повісті. Довгий час батько Марусі був проти одруження закоханих, оскільки існував ризик, що Василя заберуть у солдати, тому перед тим, як дати згоду весілля, він попросив, аби хлопець приніс папір, який би підтверджував, що замість парубка в солдати візьмуть когось іншого. Врешті-решт, Василеві довелось поїхати до Одеси, а потім і до Москви. Маруся ж, потрапивши під сильний дощ захворіла і померла. Василь застав її похорон, повернувшись додому. Таким чином ми бачимо, що час не чекав. Ця повість є свідченням того, що жити й кохати треба сьогодні і зараз, адже у будь-який момент усе може обірватись.

Інший приклад, який я б хотіла навести, це фантастичний трилер американського режисера Ендрю Ніккола «Час». У цій кінострічці людям відомо, скільки часу їм відведено на життя. У такій реальності його можна купити і продати, подарувати і вкрасти. Тут це не тільки фізична величина, а й своєрідна розмінна валюта. Якщо ти людина «вищого сорту», то можеш забезпечити собі навіть вічне життя. Проте «нижчі класи» живуть у страху, що в них не буде змоги побачити сонце наступного дня: смерть може настати після звичайної покупки в магазині. Фільм є чудовим підтвердженням того, що час — річ цінна і безвладна.

Підбиваючи підсумки, я хотіла б сказати, що все-таки люди не мають можливості жити так, ніби кожен день — останній. Адже в такому випадку людство б позбавилось розсудливості, і розпочався б хаос. Хоча чи не розпочався він уже?