Твір у формі ЗНО на тему: «Мовна свідомість мого покоління»

+6

Запитайте в українця, чим для нього є рідна мова. Хтось відповість, що вона — його невід’ємна частина, хтось скаже, що це просто засіб спілкування, а хтось взагалі не знайде відповіді. Для мене ж українська мова завжди ототожнюватиметься зі словами «Батьківщина», «мати», «Україна». Мені складно уявити, щоб рідною була для мене інша мова.

По-перше, ми не маємо права відмовлятися від своєї мови, тому що наші предки віддали своє життя за право її існування.

Не дуже хотілося б піднімати тему політики чи взагалі становища сучасної української мови, але про це не можна мовчати. Це як та рана, яку, щойно вона підгоїться, зачіпають, і вона знову починає кровоточити. Я не розумію, чому, живучи в Україні, люди спілкуються російською. Їм зручніше перейти на чужу мову, ніж говорити рідною. Вони називають себе патріотами, вдягають вишиванку й чіпляють стрічку кольору прапора на сумку. Але говорять мовою іншої держави. Який тоді сенс їхнього псевдопатріотизму? Жоден українець, який знає історію своєї держави, який знає, скільки людей віддали своє життя за те, щоб вибороти право на існування рідного народу та його мови, ніколи не відмовиться від українського слова. Ми повинні пишатися тим, що в нашої мови нарешті є статус державної, що ми маємо повне право спілкуватися нею, й ніхто нас за це не засудить. Натомість, ми цураємось рідного слова. Це боляче. Боляче, коли ти бачиш, як ми самі руйнуємо найдорожче, що в нас є. Боляче, коли розумієш, що не можеш нічого змінити. Проте я вірю, що нині настав час, коли ми, українці, нарешті прокинулись. Коли ми зрозуміли, що повинні пишатися тим, що маємо таку милозвучну й співучу мову.

По-друге, ми маємо шанувати не лише рідну мову, а й нашу Батьківщину, адже вони не можуть існувати окремо один від одного.

Згадаймо Мокія із п’єси Миколи Куліша «Мина Мазайло». Хлопець захоплювався милозвучністю та красою української мови, детально вивчав словники, його дратували помилки, які допускали в афішах. Проте любов Мокія до мови була фанатичною, хворобливою. Він не асоціював себе з українським народом. Коли сестра подарувала йому вишиванку та шаровари, Мокій порубав їх сокирою. Справжній українець ніколи б так не вчинив. Мокієва любов до мови — це лише захоплення, а не чеснота щирого патріота. Крім того, він грубо спілкується з батьком, що не характерно для справжньої української душі.

Отже, я — україномовна особистість. Чому? Бо мені болить, коли цураються моєї мови, мені болить, коли мені кажуть, що наша солов’їна — для простолюду, мені болить, коли ворог хоче забрати в нас нашу землю. Куди б мене не закинуло життя, у моєму серці завжди житиме любов до рідної землі, до рідного слова. Я народилася в Україні, я думаю, говорю, пишу українською. По-іншому просто не може бути. Так було, є і буде. Я не відцураюся рідної мови. Я просто не можу цього зробити, бо вона — в моїй крові, в моєму серці, вона — це частина мене.

Так, я україномовна особистість, і я не одна. Нас сотні, тисячі, мільйони, мільярди. Наш обов’язок — зберегти рідне слово для майбутніх поколінь, і ми виконаємо його. Ми пишаємося тим, що живемо у вільній, незалежній Україні й маємо свою, українську мову, яку ніхто і ніколи не зможе у нас відняти.

Автор твору: Іра Іщенко.