Презентація "Розстріляне Відродження"

+6
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Розстріляне Відродження"
Слайд #1
Розстріляне Відродження
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував літературознавець Юрій Лавріненко, представник діаспори, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).


Слайд #2
Історичні передумови
Створення українські митцями в умовах замовчування й заборони (Емський указ) текстів, гідних світового поціновування (П. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський),
Набуттям Україною своєї державності, українізація та різнобічні свободи, обіцяних революціями 1905—1917 рр.
Нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати всяку можливість ознайомитися із світовою культурою, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.


Слайд #3
Представники
Борис Антоненко-Давидович
Кость Буревій
Михайло Бойчук
Марко Вороний
Лесь Гомін
Михайло Драй-Хмара
Микола Зеров
Григорій Епік
Мирослав Ірчан
Юрій Клен (О. Брунгардт)
Пилип Капельгородський
Михайло Козоріс
Григорій Косинка
Антін Крушельницький
Іван Крушельницький
Микола Куліш
Лесь Курбас
Остап Вишня
Юрій Нарбут
Іван Падалка
Валер'ян Підмогильний
Валер'ян Поліщук
Клим Поліщук
Василий Седляр
Олекса Слісаренко
Микола Хвильовий
Дмитро Фальківський
Павло Филипович
Василь Чечвянський
Володимир Чеховський
Матвій Яворський
Михайло Яловий


Слайд #4
Літературні Об’єднання
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.


Слайд #5
Докладніше про найвідомішихОстап Вишня
Оста́п Ви́шня (13 листопада 1889 — 28 вересня 1956, Київ) —український письменник, гуморист і сатирик. Справжні ім'я, по батькові, прізвище — Павло Михайлович Губенко. Народився на хуторі Чечва біля містечка Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній (17 дітей) селянській сім'ї..


Слайд #6
Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом продовжив навчання в Київській військово-фельдшерській школі, після закінчення якої (1907) працював фельдшером — спочатку в армії, а з часом — у хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць.
Перший надрукований твір Остапа Вишні —«Демократичні реформи Денікіна» — побачив світ за підписом «П. Грунський» у Кам'янці-Подільському в газеті «Народна воля» 2 листопада 1919.
1934 гуморист був звинувачений в контрреволюційній діяльності й тероризмі, зокрема в замаху на товарища Постишева під час жовтневої демонстрації, і незаконно репресований.
Зміг повернутись до літературноі праці лише 1944. Остап Вишня провадив і велику громадську роботу.


Слайд #7
Він брав участь у діяльності літературних об'єднань «Плуг» і «Гарт», в організаціі та редагуванні, разом з Е. Блакитним, перших двох номерів журналу «Червоний перець» (1922) і продовжив працю в цьому журналі, коли 1927 р. було поновлено його вихід.
Відома робота Остапа Вишні в оргкомітеті Спілки письменників.
Після війни Остап Вишня став членом редколегіі журналу «Перець» і активним його співпрацівником.
У 1955 був реабілітований судовими органами. Невдовзі,
28 вересня 1956 — смерть, що постійно чатувала на нього на півночі, наздогнала


Слайд #8
Микола Гурович Куліш
Мико́ла Гу́рович Кулі́ш (18 грудня
(6 грудня) 1892, Чаплинка —
3 листопада 1937, ур. Сандармох,
Карелія) — український письменник,
режисер, драматург, громадський діяч,
газетяр і редактор, діяч української
освіти, педагог. Народився у селі Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (зараз — територія Херсонської області).


Слайд #9
У своїх листах він називав рідне село Чаплинь.Свої враження від дитинствазагалом Микола Куліш лаконічно узагальнив у відомій автобіографії, написаній 1921 року російською мовою.
З 9 років навчався у церковно -парафіальній школі, де виявився здібним учнем. Чаплинські інтелігенти вирішили допомогти обдарованому хлопцеві і зібрали кошти— близько 100 карбованців — щоб він міг продовжувати освіту.
З 1905 року навчався в Олешківському (тепер Цюрупинськ Херсонської області) міському восьмикласному училищі.Проте через свою різьку вдачу і здатність групуватинавколо себе критично мислячих учнів, він мав погані стосунки з керівництвом.Через це Куліша декілька разів відраховували з училища,
Але не зважаючи на це, Кулішеві вдалося 1908 року вступити до Олешківсьої прогімназії. Тут він навчання не закінчив, оскільки заклад закрили у часі, коли до закінчення її Кулішеві залишалося зовсім небагато.
Коли Миколі Кулішеві було 22 роки, він надіслав документи до Новоросійського університету на філологічний факультет, де його навіть зарахували на перший курс. Проте ці плани перервав початок Першої світової війни, коли 1914 року його взяли до війська.


Слайд #10
В армії несподівано для себе Микола Куліш робить військову кар'єру.
В 1914 році полковник відравив його до Одеської школи прапорщиків, після закінчення якої він вирушає на фронт.
У 1915—1917 роках проводить на передовій. І тут продовжує писати твори.
З початку 1918 — голова Олешківської ради робітничих і селянських депутатів. Після демобілізації керував органами народної освіти в Олешківському повіті, редагував газету «Червоний Шлях» у Зінов'євську (тепер Кіровоград).
У 1922 працював у губернському відділі народної освіти в Одесі на посаді інспектора шкіл.
В 1925 переїхав до Харкова, де знайомиться із такими визначнами діячами української літератури як Хвильовий Микола, Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Павло Тичина, Іван Дніпровський, Григорій Епік та інші.
У цей період входив у літературну організацію «ВАПЛІТЕ».
З кінця 1929 — член президії нового літературного об'єднання «Пролітфронт»У грудні 1934 року, після похорону свого друга Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС.
Помер 3 листопада 1937 року у радянському концтаборі на Соловках.


Слайд #11
Микола Хвильовий
Мико́ла Хвильови́й (13 грудня 1893, Тростянець — 13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист,
один з основоположників пореволюційної українськоїпрози
Народився Микола Григорович Фітільов (таке справжнє прізвище письменника) 13грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині, нині райцентр Сумської області у родині вчителів.


Слайд #12
1916 закінчив Богодухівську гімназію.
Брав участь у першій світовій та громадянській війнах. 1919 вступив до КП(б)У.
1921 переїхав до Харкова, де активно заявив про себе як один з організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій — «Гарт» (1923), «ВАПЛІТЕ» (Вільної академії пролетарської літератури) (1925), «Пролітфронту».
Того ж року почав друкуватися.
Основоположник течії активного романтизму та пролетарської поезії.
Автор поетичних збірок «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1923), збірок оповідань «Сині етюди» (1923), «Осінь» (1924), романів «Вальдшнепи», «Санаторійна зона», «Сентиментальна історія».


Слайд #13
Виступав за утвердження у новій пролетарській культурі високих естетичних ідеалів замість насадження масовості (лінія, яку проводили «Гарт» та спілка селянських письменників «Плуг»).
Хвильового звинувачували в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору.
М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.


Слайд #14
Валер’ян Підмогильний
Валер'ян Петро́вич Підмоги́льний ( 2 лютого 1901, Чаплі — 3
листопада 1937) — український письменник і перекладач, один з найвидатніших прозаїків українського «розстріляного відродження».
Народився Валер'ян Підмогильний на Катеринославщині в селі Чаплі в бідній селянській родині 2 лютого 1901 року.


Слайд #15
Закінчив реальне училище, а потім ще вчився з перервами, через матеріальну скруту, на математичному та юридичному факультетах Катеринославського університету, який так і не закінчив.
Літературна діяльність переривалась вчителюванням, працею у видавництвах і в літературознавстві, даючи цікаву й сміливу, як на совєтську дійсність, спробу
психоаналітичного розгляду творчості І. Нечуя -Левицького у своїй праці «Іван Нечуй-Левицький» (Ж. і Р., кн. 9, 1927). привела українське село до голоду».


Слайд #16
Був автором критичної оцінки поезії М. Рильського п. н. «Без стерна» (Ж. і Р., 1927). Працював теж як літературний редактор журналу «Життя і Революція», з редакції якого був усунений після 1930 р.
11 січня 1935 року В.Підмогильний визнав, що належав до «групи письменників- націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку і ще подібних (група складалась із сімнадцяти чоловік, серед яких Микола Куліш, Г.Епік, О.Ковінька, Євген Плужник), «політика колективізації


Слайд #17
Після самогубства Миколи Хвильового та М.Скрипника,
практично того ж розстрілу без суду, за вироком — вороги, «терористи». Закритий суд без свідків і адвокатів позбавив всіх учасників націоналістичної групи волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна».
Особлива трійка УНКВС винесла новий вирок«Розстріляти»
3 листопада 1937 року до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, щоб звільнити місце для нових мучеників режиму.
Разом із Валер'яном Підмогильним за браму Соловецького монастиря йшли Микола Зеров, Валер'ян Поліщук, Г.Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Ю.Шпол.На Байковому кладовищі Києва є могила сім'ї Підмогильних. І хоча праху Валер'яна там немає, він поруч із дружиною і сином в українській землі, тілом — на Соловках, словом — в Україні.


Слайд #18
Група "Вапліте" 1926 р. Зліва сидять: П.Тичина, М.Хвильовий, М.Куліш, О.Слісаренко, М.Йогансен, Г.Коцюба, П.Панч, А.Любченко; стоять зліва: М.Майський, Г.Епік, О.Коваленко, І.Сенченко, П.Іванов, Ю.Смолич, О.Досвітній, І.Дніпровський.


Слайд #19
Василь Блакитний серед діячів культури. 1-й ряд (знизу): М.Рильський, Ю.Меженко, М.Хвильовий, М.Йогансен, Ю.Михайлів, М.Вериківський, П.Козицький; 2-й ряд: Н.Романович, М.Могилянський, В.Блакитний, С.Пилипенко, П.Тичина, П.Филипович, В.Футорянський; 3-й ряд: Д.Загул, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, В.Сосюра, Т.Осьмачка, В.Коряк, М.Івченко, Ф.Якубовський. Київ, 1923 рік.


Слайд #20
Члени спілки пролетарських письменників "Гарт": В.Сосюра, Василь Блакитний, В.Поліщук, М.Йогансен, М.Хвильовий, В.Коряк, В.Радиш. Харків, 1923 рік.


Слайд #21
Валер'ян Поліщук з дружиною Оленою Іллівною та сином Марком. 1927 рік.


Слайд #22
Отож нехай нам усім, сьогоднішнім, буде суворою школою драма Розстріляного Відродження, яке, попри всі політичні й соціальні чинники, стало можливим ще й тому, що система була цільною, а майбутні жертви поділилися з власної руки на "покоління" й конкурентні групи, кожна з яких лише себе вважала апостолом "нового порядку". В тому поділі було втрачено ідею цілісності й неподільності культури, її вічності, її безперервності. То був не лише гріх гордині, а й хвороба напівосвіченості. А за це довелося платити кров'ю. Власною.