Презентація "Петро Калнишевський та його доба"

+3
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Петро Калнишевський та його доба"
Слайд #1
Головне управління освіти і наукиЛьвівськоїобласної державної адміністраціїСихівська районна адміністрація.Відділ освітиЛьвівська спеціалізована школа №69
Презентацію на конкурс “Петро Калнишевський та його доба”
підготував учень 8-А класу
Ферій Ярослав Михайлович,
науковий керівник – вчитель історії
Ферій Наталія Василівна


Слайд #2
Ув'язнений козак - легендарний лицар
Останній запорозький кошовий,
Як залишок свободи України,
Що не схилив покірно голови,
За волею цариці Катерини


Слайд #3
Славний кошовий
Понад 200 років тому, 31 жовтня (12 листопада за н. ст). 1803 року у віці 112 років на Соловках помер останній кошовий Січі Запорозької Петро Іванович Калнишевський.
Народився він близько 1690 чи 1691 року (так подають в енциклопедіях) в селі Пустовійтівка Лубенського полку. Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового,а пізніше його кошовим отаманом.


Слайд #4
Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся
хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».
А куди ж ви йдете? — той до них.
— На Січ, хлопче!
— Так візьміть же й мене з собою!
— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать, хлопець бідовий, будеш мені джурою.
Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.
— А батько ж що скаже?—спитав сотник.
— А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув.
Ну то будеш мені й за сина.
На Січ потрапив у 8 років про що говорить легенда:


Слайд #5
“…Риплять вози…”
У 1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддею Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політичного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Калнишевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував він документи,
листи і укази січові.


Слайд #6
“… Оце подяка Калнишу за все…”
Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».
Саме з цією медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви


Слайд #7
Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше року. У вересні 1762 року разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною II.
Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. 1765 року всупереч царської волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років поспіль, «чого зроду-віку» не було. На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай важкому становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички. Непевність; тривожність свого становища зрозуміло й козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського.
Завдяки його турботам у Дикому Полі виростали нові села. Так, зокрема, виникло й село, Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Всього ж з восьми паланках Січі виникло 45 сіл і 4000 хуторів-зимівників. Він, як міг, старався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфронтації з царизмом.
У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано, що, «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...» Це було основне звинувачення на адресу кошового.
Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 року і був на цій посаді менше року. У вересні 1762 року разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічався в Москві з царицею Катериною II.
Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже заімпонував цариці, бо з посади кошового отамана його усунули. Слід врахувати, що 1753 і 1756 року царський уряд скасував вибори на Січі й відтоді кошового та інших керівних осіб обирали не на загальновійськових рядах, як раніше, а на обмежених кількісно й якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Але ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших і найавторитетніших. Одним з таких обранців козацької громади й був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 року всупереч царської волі знову став кошовим отаманом. Про це свідчить «Справа про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорозької Січі Калнишевського», почата 12 лютого і закінчена 16 березня 1765 року більше місяця спеціальна слідча комісія з Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі» запорожців. Та з огляду на майбутню війну з Туреччиною — царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря, — в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим і, змінивши на якийсь час гнів на милість, визнала його на цій посаді. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років поспіль, «чого зроду-віку» не було. На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай важкому становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їх роздавали колоністам, що спричиняло майже безперервні суперечки і сутички. Непевність; тривожність свого становища зрозуміло й козацтво — це й було однією з причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського.
Завдяки його турботам у Дикому Полі виростали нові села. Так, зокрема, виникло й село, Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Всього ж з восьми паланках Січі виникло 45 сіл і 4000 хуторів-зимівників. Він, як міг, старався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфронтації з царизмом.
У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 року про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано, що, «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...» Це було основне звинувачення на адресу кошового.


Слайд #8
“Ой заступайтесь хлопці славні запорожці”
У1775 році Катерина ІІ видала князю Потьомкіну наказ одібрати від Війська Запорозького зброю і скасувати його назавжди.
Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію
Тече річка невеличка, підмиває кручі
Заплакали запорожці від цариці йдучи,
Ой не велить да цариця степу оддавати,
Посилає москалів Січу руйнувати


Слайд #9
“…Бо добре знала Друга Катерина, що доки буде на Вкраїні Січ,
То доти й буде жити Україна…”
15 червня 1775 року, повертаючись з російсько-турецької війни, генерал Петро Текелій на чолі 10 піхотних, 8 кавалерійських і 13 донських козачих полків стрімким маршем пройшов через паланки, оточив Січ і оголосив запорожцям ультиматум. Перевага сил була настільки разючою, що гарнізон Січі зволів здатися без бою. Кошовий Калнишевський чудово розумів, що Запорозька Січ — це не тільки вали та укріплення.
Петро Калнишевський і січова старшина здали російським військам Січ без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли із сховищ зброю з припасами, архів Коша Запорозького.
Вступивши в переговори та прийнявши умови капітуляції, Калнишевський приспав пильність армійського командування, завдяки чому вночі більшість січовиків під покривом темряви та туману вийшли з оточення на своїх чайках.
За таку зухвалість запорозьку старшину було покарано довічним монастирським ув’язненням


Слайд #10
Соловецькі грати – остання обитель отамана
Тут кожен камінь стогін береже,
Травинка кожна мукою полита,
І погляду бунтарського ножем
подовбана стіна. Шматочок світу
Ледь-ледь сіріє у сліпім вікні,
Якщо це можна аж вікном назвати.
І виростають гратами віків
Оці звичайні соловецькі грати.
Обитель Калнишевського Петра,
Козацького провідника в'язниця.
Закритий шлях і сонцю, і вітрам,
Та нездоланна сили духу криця.


Слайд #11
Петро Іванович Калнишевський указом імператриці Катерини ІІ, даним 10 червня 1776 року за № 1419, був спроваджений на заслання для постійного проживання в Соловецький монастир.
Везли його через Москву інкоґніто, ніде не згадуючи вголос імені. Кортеж складався з 9 підвід: на трьох конвой з арештантом, на решті – майно.
В Архангельськ прибули 11 липня, де губернатор Головцин частково замінив конвой.
За переказами, арештант був середнього зросту, але широкоплечий і здоровий, але скоро постарів і схуд.
У відомості 1780 року під № 14 записано, що в'язня слід “содержать безвыпускно из монастиря и удалять не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения за неослабным караулом обретающихся в соловецком монастыре солдат”
“…Посилений конвой – остання честь…”


Слайд #12
“…Старого Калнишевського Петра у Соловецький монастир навіки…”
Калниш карався в одному з найстрашніших казематів Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цього в'язня:
«Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 см) двері з крихітним віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в'язня, куди ми і входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора.
При вході праворуч ми бачимо лаву — ложе для в'язня... На другому боці — залишки розламаної печі. Стіни... сирі, плісняві, повітря затхле, сперте.
У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було лише в найсвітліші дні й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував крізь це вікно подивитися на світ божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном.


Слайд #13
У кам'янім мішку століття чверть!На повен зріст не можна навіть встати!Життя таке жахливіше за страту – Вже краще зразу шибиниця, смерть
В'язня не випускали звідси навіть за природньою потребою. Лише два-три рази на рік – на Різдво, Великдень, Преображення Господнє – під конвоєм виводили його до церкви говіти, при цьому караульні солдати ні з ким не дозволяли йому розмовляти.
У таких ямах, окрім іншого, нещасним ще й доводилося відбиватися від пацюків, які об'їдали їм вуха, ноги. А щоб дати палицю – зверталися за дозволом аж до столиці. Камера Калнишевського протікала, є дані, що його коштом її ремонтували. У такій камері старий козак провів близько 12 років.
Літні монахи розповіли історику Д.Яворницькому ще жахливіше: “...Коли кошового перевели з Прядиленої камери в інше приміщення, то від нього залишилося в камері більше як на два аршини нечистот; що, провівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли великі пазури, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками, розпався на лахміття і звалювався з плечей”


Слайд #14
ВОЛЯ ПІСЛЯ 110-ти
Указом нового царя Олександра І від 2 квітня 1801 р. Петру Калнишевському було «даровано прощення» і надано право обрати собі місце проживання на свободі за власним бажанням.
За переказами, 110-літній Калнишевський за 25 років перебування в одиночках майже без світла остаточно втратив зір.
А відтак дарована монарша воля особливо не вабила. Навіть якщо і виберешся в Гетьманщину, то відчуєш хіба її забуті запахи…
Свідки твердять, що коли Калнишевському, одному з двох в’язнів монастиря, зачитали височайший указ про «волю», він відгукнувся саркастично…
7 червня 1801 року Петро Калнишевський в листі архангельському губернатору Мезенцеву не без іроніїдякує за звільнення і проситьдозволити йому “…в обителі сій чекати з спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою і тут насолоджується повною мірою”.
“….Мабуть забув п'янкого Сонця смак!
Мабуть забув трави і неба колір,
Та України рідної ніколи
Не забував ув'язнений козак…”


Слайд #15
Восени 1803 року Калнишевського не стало…
Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим же повелінням, знову був звільнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій смиренного християнства, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».
Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х роках нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні городи, де вирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита з цим написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи білоцерківським протодияком…
“Тут спочиває отаман козацький і кошовий могутньої Січі…”


Слайд #16
Нехай зогнили страчених тіла
Їх сила живить нації коріння!
Вкраїна ще ж весняно на цвіла
Ще світ здивує наша Україна!


Слайд #17
Список використаної літератури
А.Кащенко “Оповідання про славне військо запорозьке низове”, Київ, “Веселка”, 1992.
“ Історія України-Русі ” Микола Аркас - Одеса “Маяк” 1994р.
Журнал “ Киевская старина ” №9 - 1887р.
“ Українське золотарство” М.З Петренко 1973р.
“ Пам’ять століть ” №5 – 1997р.
М.С. Грушевський „Історія України”. К. „Либідь”. 1992.
Д.І. Дорошенко. „Історія України”. К. „Освіта”.1993.
Д.Кулиняк “Од Калниша вісті”, Київ, 2004.
Н.Д. Полонська-Василенко. „Історія України”. К. „Либідь”. 1992.