Презентація "Голодомор"

Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Голодомор"
Слайд #1
Голодомор 1932-1933рр.
Спогади очевидців


Слайд #2
Розповідає: Хмельник Микола Петрович,
1923 р. н., с. Оленівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область
Людей морили голодом до смерті. Я тоді мав 10 років. Скілько людей погибло з голоду. Яка там засуха! То всьо прикази Сталіна, який не любив українців і хотів їх повибивати. Ті грабіжники приходили і забирали все, що могли. Це пси Сталіна. Безсердечні виродки гарбали всю їжу в народу. Вони показували деколи якісь писульки, а шо там нашкрібано, ніхто не відав. Ті посіпаки Сталіна дозволяли собі все. Хотів - вдарив, хотів - плюнув на тебе... Вони мали пістолі чи якісь муфти, бо люди просто так не хотіли віддавати свій хліб. А вже як є оружіє, то є страх в чоловікові.
Були випадки, коли люди шукали пшеницю в димарях дома. У найманців були такі гострі шпиці, якими вони проколювали землю, щоб знайти щось. Так обходили все подвір'я з шпицями. Деколи зривали підлогу. Хто згодився з колгоспом, той не був голоден. Але потім, в кінці 33-го року, навіть тим, хто туда пішов, не помагали. Голова колгоспу і його близькі хорошо жили, а інші бідували. Я свого коня тоді переховав в сусідньому ліску, але потім, коли вже зовсім не було продукту, я його забив з сусідою і з'їв за місяць з сім'єю. За то, шо чоловік вкраде як то називалось «п'ять колосків», то його садять до тюрми на 15 років або засилають на Сибір.
А більшість села не йшли в колгоспи і того повмирали. Ніхто не хтів віддавати свого хліба в колгосп, корову чи козу. Приходили і по два, і по три рази. Не вірили людям, що нема вже їжі. А як стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаря хати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали. Їли кору дерев і бруньки, які топіру починали виростати на дереві. За зиму всі майже пси і коти були поїдені. По вулиці лежали каждий день нові трупи людей. Як то було страшно. Як вони той бідний нарід нищили. Бодай би їх позаливало. Хто жив близько до міста, той міняв все з дому на хліб. Хто пробував стояти в очередях в місті за пайком хліба. Але і там провіряли, чи є паспорт. А люди з села не мали документа, і їх вивозили назад в село. В Оленівці померло десь 400 людей. Я помню, всі сусіди померли. Моя матінка тоже вмерла в Голодомор. Та ясно, що виноват Сталін-сатана і партія, яка спеціально винищувала українців.


Слайд #3
Свідчення: Жигадно Оксани Андріївни,
1926 р. н., м. Боярка, Київська область
Якби і душу можна було забрати, то комуністи і те б украли. Та отак приходили раз, потом ше раз, коли бачуть, що не вмирають. Приходили голодранці та деякі, що приходили в село і нікого не знали. А були й такі звірюки, як ото у сусідки брат був двоюрідний, то оце вуса не росли, зелений, то він у другій хаті жив, а в селі то шо не хата, то куми, родичі, то він до тітчиної хати приходив. Як ото такий активіст і у родичів забирав. То тітка його прокляла, як він другий раз прийшов з чоловіками, чисто друзі його прокляті були, так вони підводою у той день через дамбу їхали, а вона ще в той час не замерзла гарно і в той же день утопився.
Їх звали активістами, швідьками, комуністами. Не вмирали ті, шо ходили, а також євреї. Вони в нашому селі шинок тримали, а коли голод почався, то з шинку зробили Турксеб і міняли золото на зерно. А де ж в селі те золото? Біля річки, хто там жив, так і жаб варили, і очерет, поки молодий, то під корнем сантиметр десь солодкий, наче огірок, то їли. Так оце ходили власті і витоптували той очерет, то вони ж про очерет начальству не звітують, але все одно ходять і витоптують, і випалювали. Ну як коли це все тільки почалося, то деякі жінки ходили, мабуть, в різні другі села по два дні, у кого діти малі і сир з кози несли у пазухах. Так на дорогах власті, де стрінуть, так витягали і топкали, вони ж його такого не їли.  З сіл йшли в район в надії на смітнику знайти хоч лушпиння з картоплі. Але вже нічого їстівного не було. Люди вмирали, падали на ходу. Люди ходили сонні-голодні. Батько помер. А біля річки була бойня, де худобу різали. А щоб люди не брали відходи, поливали карболкою (карболка то отрута, щоб запаху не було від рештків). Пішла моя мама, назбирала там вуха, ратиці. Принесла додому, пошкребла і зварила. Поїли - і мама померла, а я, мабудь, з'їла небагато, бо осталась жива, а були галюцинації, бо мені здавалось, що кругом мене лазять гадюки і жаби. Я була мала і не розуміла, що мама вмирає, стала тікать від гадюк і кричать, і на порозі знепритомніла. А моя старша сестра в той час пішла з сусідами в ліс, щоб нарвать трави, називали левурда. Прийшла додому, мама вмерла. Їздила підвода, збирала мертвих, завернули маму в рядно й повезли. Там стояли чоловіки, біля глибокої ями. А ми, діти, стали голодні, отупілі, нічого не розуміли, що то діється. Нашу маму вкинули в яму, а ми даже не плакали. А коли пішли додому, настав вечір - темно. Аж тоді до нас дійшло, ми зрозуміли, що мами вже немає. Ми стали плакать, кричать, звати маму. Сусіди нас заспокоїли, погодували й розійшлися. Досками забивали вікна, бур'яни повиростали вище хат. Були села мертві. Але недовго. Влада навезла людей з Росії і з Білорусії. Заселили. В Олександрівці багато жило євреїв в той час, але в голодні роки ні один не вмер...


Слайд #4
 Досій Марія Григорівна (1914 року народження):
Жили ми дуже бідно. В сім’ї було 11 дітей. Батько помер ще у 1925 році. Ми залишилися з матір’ю. У той період люди здавали свої земельні наділи в колгосп. Наша мама тоже була активісткою і віддала свою землю. До нас прийшов дядько з Киянівки і сказав:
— Що ти, сестро, наробила? Ти дітей посиротила!
Мама пішла і написала заяву, щоб повернути землю. На другий день до нас прийшли троє чоловіків і забрали все, що ми мали, навіть гору замели. Було дуже важко, тому що свої видавали. Ми перебивалися, як могли: ходили на поля до людей, на городи, пасли худобу за шматочок хліба чи стакан молока.
Від голоду помирали мої брати і сестри, у 1932 померла і мама. У ямі, куди опускали її тіло, було ще троє чоловік. Залишилося нас четверо. У Івана була сім’я — дружина і четверо дітей. Жили вони в будинку навпроти нашого, на однім подвір’ї. Одного разу Іван приніс буряк. Його дружина Мотря варила борщ, але поїсти його Іван вже не міг. Він помер, і ще вмерли троє його дітей. Пережили голодовку його дружина Мотря і дочка Галя.
Одного разу до брата Василя прийшов друг Микола Гончарук. Він попросив води. Запитую:
— Що ти добре їв?
— М ‘ясо.
— А де ви взяли?
— Мама Ксеню зарізали.
Казали, що вони з’їли і дядька, який приходив з Сербанів. Після почутого я боялася спати в хаті, щоб і мене не з’їли. Йшла в город спати. Марія Куца зайшла до Гончаруків, а Семен і каже:
— Явдохо! М’ясо!
Марія злякалася і втекла. А ще я була свідком такого жахіття: жінка несе свою дитинку з обрізаними ніжками. її веде міліціонер. Люди, які їли своїх дітей, швидко пропадали. Ніхто не знав, куди їх відвозили.


Слайд #5
Погоріла Г. І.:
Колись бігла я до церкви. Спішу, а на зустріч якась жінка йде. І летить вітром звідкілясь газета. Жінка підібрала її, сіла на лавку. Я думала, вона її читатиме, а вона сидить і ту газету їсть-їсть. І тут же померла.
У 1932 році після розкуркулювання багато людей збожеволіло. А я тоді бігала співати в бориславську Успенську церкву. Так людей ходило дуже багато помішаних у церкву. Тоді отець Федір служив, так він тих людей вичитував — читав молитви з невеликої книжечки такої і люди виліковувалися.
Так дійшло до того, що люди не в лікарню йшли, а до отця Федора. Отож хтось і доніс, і забрала його міліція, і більше він не повернувся.
Канівський М. Х.:
Помирали люди в хатах і на вулицях. Часто вийде грітися на сонце та й помре. В основному вмирали дорослі. Ховали їх на кладовищі, за селом. Були випадки, що привезли ховати, а він встає і каже:
— Почекайте, я ще не вмер.


Слайд #6
Панасюк Василь Каленикович:
3има тягнулась занадто довго. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулись животи, повсихали ручки і ніжки. Люди падали, як мухи. Їх підбирали на підводу, вивозили на цвинтар і там хоронили — закидали землею без домовини, священика, а бувало і без рідних, бо нікого не зосталося.
Люди сподівалися тепла, весни, думали, що, може, тоді виживуть. А коли вона прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу. Їли все, хто що бачив...
Темник Ганна Іванівна:
Весною ходили на поле, де був кагат. В ньому залишилась гнила картопля, то її їли. А коли на липі з’явились бруньки, ми їх рвали, сушили і пекли млинці. Їли кропиву, вишневий цвіт. Була у нас конячка, яку тримали в сінях, боячись, щоб ніхто не викрав.
Порохня Марія Василівна:
Раніше, десь у 31 році, точно не пам’ятаю, бо була мала, влада забирала врожай. Хліб, а головне, зерно вигрібали усе. Був староста з людьми, які ходили по хатах і забирали в кого що було. Зерно ховали по коминах, потроху закопували. Худобу не забирали, так ми і вижили. Ми збирали колоски і здавали за копійки.
В 33-ому році від голоду помер мій дядько, його жінка та їх два сини. В кого не було нічого, ходили по полях і збирали двохрічну картоплю, вибирали крохмаль і пекли з нього млинці. А їжа взагалі була в Торгсінах. Було все, але тільки за золото. Були такі, які закопували золото, а самі помирали від голоду. Було їдно людоїдство, батьки з’їли свою дитину, задушили і зварили в горшку. Люди заявили, то їх вели до сільської ради разом з тим горщиком. А що з ними було, не знаю. Цей випадок згадують досі.


Слайд #7
Панченко Ялина Артемівна (1904 року народження):
Коли почалася голодовка, стало багато людей вмирати. Ми з чоловіком тримали корову і коня. І от одного разу захворів кінь і чоловік попросив ветеринара, щоб прийшов подивитися. Ходив лікар декілька разів, ось прийшов і цього разу. Подивився та й сказав, щоб ми вийшли, він впорається сам. Ми повиходили. Через деякий час чоловік вирішив зайти подивитися. Тільки переступив поріг хліва, бачить — кінь лежить вже зарізаний, а лікар ріже м’ясо на кусочки і роздає сусідам. Я як побачила, стала дуже плакати. А люди їли м’ясо сире...
Рано навесні, тільки сніг зійде, біжимо на поле і шукаємо гнилої бараболі, щоб з’їсти. Збирали бруньки ліщини і пекли млинці. А то буває зберуся з молоком на базар до Стрижавки, продам його, а за ті грошенята йшла до магазину і купляла хліба. Несла його додому і не сміла і кусочка з’їсти сама.
Іваниця Олександра Іванівна (1924 року народження):
Я була ще мала, коли почався голод, але мені дуже запам’ятався один випадок. Одного разу я бачила, як представники влади по селу збирали людей на підводи, а потім вивозили їх за село і кидали всіх в одну здорову яму, і загорнули її. Потім я зрозуміла, що вони збирали тих людей, які вже були при смерті. Але представники влади не чекали поки вони повмирають, ховали їх ще живими. І там, де цих людей поховали, земля ще цілий тиждень ворушилася. Це було дуже страшно, тому люди ховалися, щоб з ними не зробили так само.


Слайд #8
Віра Тимофіївна Мосіюк, 1930 р.н.
-   Із розповідей моєї свекрухи Теклі Мосіюк, в 32-33рр. всіх силою заганяли в колгоспи. Свекор Федір не хотів віддавати корову, знаряддя обробітку землі, тоді прийшла комісія (активісти із місцевих) і все позабирала, навіть одяг. А сім'ю виселили з хати. Ліжка винесли під липу, що росла у дворі. Йшов сильний холодний дощ.  Ще зовсім маленька Ніна дуже застудилась. Їй відняло ногу – так і прожила все життя калікою, заробляючи пошиттям одягу для односельчан і людям із навколишніх сіл. А свекра тоді вислали...
Ольга Омелянівна Давидюк, 1924 р.н.:
-         Коли мені було 4 роки, батька вислали із села за те, що служив дяком при Мирутинській церкві. Тоді дуже переслідували віруючих людей. Колгоспні активісти прийшли до нас в хату і запитали маленьких дітей, чи вміємо молитися. Ми всі дружно прочитали "Отче наш". Чим, як виявилося потім, і підписали батькові вирок. Його забрали на 5 років! Повернувся якраз під весну 33-го. Ми всі лежали опухлі від голоду. Мені вже йшов дев'ятий рік, то помаленьку вилазила на дерево і їла бруньки, листочки, що ледве вибивалися. Із опухлих ніг весь час сочилася вода, ходити було  дуже важко. Мати старалася готувати якісь відвари, але нам не показувала з чого (а це були миші, голуби, горобці). В цей час померла моя трирічна сестра Ганна.
Повернувшись із заслання, батько відразу пішов у колгосп. мій молодший братик Устим на городі вирвав пучечок колосків ще дуже молочної пшениці і дав мені кілька. Я під хатою стояла і видавлювала з тих колосків молочко. Видно, хтось побачив, бо відразу прийшла комісія із активістів. Вони в хату, а там брат сидить і видавлює цю пшеницю в чашку. Запитують: "Це батько тобі приніс?" Ні, я в себе на городі зірвав. "Повів їх на те місце, показав. Вони склали акта, заставили Устима (який на той час ходив у 2-й клас) підписати. Батько прийшов з роботи, а на нього вже чекали два міліціонери. Посадили на підводу і повезли. До цього часу ніхто про нього нічого на чув.


Слайд #9