Твір на тему: «Зорять з граніту вічні солдати, болями їхніми пам'ять жива»

Мій народе, вклонись
Героїчним своїм ветеранам
Батьківщину вони захистили в боях,
У травневім цвіту.
М. Бажан

Дивовижна річ – людська пам'ять. Якби не її рятівна здатність забувати зло, людства, можливо, вже й не існувало б. Та ця ж її здатність назавжди поховала багато малих і великих подвигів. Але ще є такі дати, сторінки історії, які ніколи не забудуться, бо вони перейняті болем багатьох поколінь нашого народу.

Зберігається у людській пам’яті страшний недільний ранок 22 червня 1941 року, зберігаються і рядки з роману О. Гончара «Прапороносці» про час, який наближав радянські війська до перемоги: «Кордон! Ми знову повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми живі, змужнілі й досвідчені».

Досвідченими і змужнілими, молодими і сильними зустріли 9 травня 1945 року ті, кого сьогодні ми називаємо ветеранами Великої Вітчизняної війни. Тоді вони були переможцями і солдатами великої армії. Сьогодні їх стає все менше і менше, їм не дають спокою численні рани, а їхня пам'ять живе постійною біллю. Не йдуть з неї довгі 1418 днів і ночей, не йдуть із серця полеглі товариші. Згадуються їм нескінчені дороги відступу перших днів війни, згадується кожний сантиметр рідної землі, зрошений кров’ю, згадуються «криваві голівки забитих дітей», «бомбами ниви роздерті, спалені села й міста», згадується клятва:

«Чекає на ката ганьба й домовина,

Де б чоботом він не ступив,

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!».

Дорогий наш ветеране! Не раз крадькома витирав ти сльози, адже ти не міг залишатися байдужим, коли рідна земля стояла в пожежах, коли на «обдертій Україні смерть страшний збирала урожай», коли мордували її «бандити у стальних шоломах». І шепотіли твої безкровні вуста, і скреготав ти від безсилля зубами:

«По наших землях не блукати псам,

Хижацькому поріддю вбивства й зради.

Тремтіть же пси, – нема пощади вам,

Нема пощади!».

Ти відступав, але ти щиро вірив, що загинути сам ти можеш, але народ твій не загине ніколи. Так воно і сталося. Хоча позаду залишилися Мінськ, Смоленськ і Харків, хоча дійшов ти, відступаючи, до Волги, але Сталінград вдалося відстояти:

«Як непохитні витязі війни,

В огні, в диму стальної веремії

Стоять сини великої Росії

І України милої сини».

А потім ти відчув безмежну гордість визволителя. Адже до кінця війни тобі прийшлося визволити багато великих і маленьких міст, тисячі селищ і сіл. В твоїй пам’яті і в твоїм серці залишилися сім мільйонів українців, що загинули на цій кривавій війні – наших прадідів і дідів, наших славетних предків.

Прости нас, мужній воїне-визволитель. Ти багато що пробачав, пробач ще раз нерозумним дітям своїм, а ми, в свою чергу, обіцяємо усе пам’ятати і передати цю пам'ять своїм нащадкам, наступним поколінням.