Твір на тему: «Рідна земля в поезії Андрія Малишка»

Відомого українського поета Андрія Малишка справедливо називали «людиною з вогнистим темпераментом». Будь-який поетичний твір виходив у нього палким і щирим, про що б він не писав. У поета завжди проявлялася жадібність до життя, він завжди прагнув пізнати вічні таємниці природи, якнайглибше поринути в глибини народного духу, охопити усе безмежжя людського існування. Поет багато працював, але ніяк не встигав висловити у своїх творах все, про що думав, що відчував і бачив. Гарячі поетичні рядки й сьогодні живуть і міняться, як жарини в незгасимому вогнищі.

Рідна Україна для Андрія Малишка — це насамперед український народ, окремі люди. У його поетичних творах рідна країна уособлюється то в образі матері, то в образі дядька, а то й в образі звичайного кашовара. Митець міг написати «листа до гречки», міг підслухати, як бусел «розмовляє про діток», а міг і сам розмовляти з «хмариною в небі голубім». Палка любов А. Малишка до рідної землі поєднувалася у нього з глибоким знанням свого народу, його традицій і звичаїв. Саме тому поетові вдалося відкрити найпотаємніші куточки незбагненної природи, людської душі і народної пам’яті.

Виживши разом з Україною у полум’ї Великої Вітчизняної війни, А. Малишко створював неповторні за своєю красою вірші, у яких заклик до боротьби поєднувався зі скорботою по знівеченій Батьківщині:

«Мною кривду стару не забуто,

А нової наруги я вічно катам

не прощу!»

А незабутні слова з вірша А. Малишка «Україна моя!» стали його присягою на вірність Батьківщині, зізнанням у любові і роздумом над тим, що для людини є рідна земля:

«Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла».

І щастя, і горе країни складається з щастя і горя кожного її громадянина. Тому у своїх віршах А. Малишко створює душевні образи звичайних українських людей, життя яких розтоптала війна:

«Сповнений жалю голос поета наче плаче над матір’ю:

Не плачте, мамо, не треба,

Вже не вернути сина.

Он він лежить під тином,

Скроня злегка у крові».

Немов усе життя, зґвалтоване катами, кричить у вірші:

«Ми знаємо, знаєм,

знаєм — кричать

пеньки обгорілі

із хати, з комори, з клуні

в сльозах і в горі твоїм».

А оптимістичні мотиви поетичній творчості А. Малишка надає його віра у своїх співвітчизників, тому з піднесеною радістю лунають сповнені вірою у розквіт звільненої України, у щастя, поетичні рядки:

«Вставай, моя рідна, розлуки доволі,

Які ми з тобою ще будем багаті —

Веселкою в небі, барвінком у полі,

Розплатою-люттю при спаленій хаті».

А. Малишко завжди пам’ятав про те, через які жахи довелося пройти українському народові. Ледве не втративши Батьківщину в останній війні, поет вмів цінувати кожну райдугу, кожен листочок, кожну травинку, кожен клаптик рідної землі. А ще митець вчив своїх читачів цінувати Батьківщину, той край, де народилися і виросли.