Твір на тему: «Вірші П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри – шедеври світової літератури»

+11

Якщо розмірковувати про українську лірику ХХ століття, то одразу ж на згадку приходять імена трьох наших славетних співвітчизників, поетів світового рівня Володимира Сосюри, Максима Рильського і Павла Тичини. І хоча їхню творчість можна зіставляти чи поєднувати за якимись ознаками, але кожен з цих авторів абсолютно оригінальний, неповторний і не схожий на іншого.

Та все ж таки є у творчості цих видатних митців українського поетичного слова спільні риси. Їх об’єднує велика любов до рідної землі, до свого народу, уважне й трепетне ставлення до слова, уміння любити рідну мову і оточуючих людей. Це найромантичніше, найсильніше людське почуття виливалося в неперевершеній поезії. Поети-борці, поети-трибуни навіть у важкі для України часи знаходили безліч ласкавих, ніжних, чудових слів для того, щоб сказати навколишньому світові:

«Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання».

Від таких ліричних зізнань В. Сосюри перехоплює дух. Герой його ліричних творів промовляє до тихого місяця, до ясних зір, для коханої він готовий навіть зірвати з зоряного неба золотий Оріон. А ліричний герой П. Тичини дивився коханій прямо в очі і бачив там:

«…небо прозоре,

Мов бачу брильянтових зір ціле море,

Що десь там горять – усміхаються,

Чудові, ясні!»

І тільки безмежно закоханому серцю місячної весняної ночі може шепотіти липа:

«Кохана спить, кохана спить,

Піди збуди, цілуй ïй очі.

Кохана спить...»

А ось М. Рильський знаходить для вираження своїх почуттів інші образи та інші барви. Жар сердець молодих людей найбільш повно дозволяють відчути яскраві епітети. Ліричних героїв зігріває гаряче, немов літнє, сонце кохання. Але картина пожовклого осіннього поля навіває сум, адже попереду у них довга розлука.

Об’єднує цих трьох талановитих українських поетів і ненависть до ворогів, любов до рідного народу і рідної землі. Особливим настроєм відрізняються твори, які були написані митцями під час Великої Вітчизняної війни. У цей час перед нашою країною нависла смертельна загроза, яка й поставила перед майстрами поетичного слова нові завдання: вони стали співцями і бійцями, перетворивши на зброю свої слова:

«Гей, народе! Будеш жити!

А я ж матір не забуду!

Україні, ïï люду

Хочу вічно я служити.

А раз ïй — то й людству буду».

Наприкінці війни В. Сосюра повертається до напівзруйнованого Києва. Біль за поруйновані села і міста, гордість за рідну країну, любов до рідної землі — саме ці почуття народили в душі поета неперевершену пісню «Любіть Україну». Її неможливо передати власними словами, її можливо сприйняти тільки серцем. Слова «любіть Україну» в цій пісні повторюються рефреном: як вимога, як молитва, як заклик.

П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра — три самостійні течії в українській літературі, три поета, три долі. Вся їхня творчість, як три великих потоки, сплітається в одну могутню річку, яка багато десятиліть живить вітчизняну і світову культуру.