Твір на тему: «Де б я хотів жити? У Парижі чи Вер’єрі?» за романом Стендаля «Червоне і чорне»

Стендаль «Червоне і чорне»

-1

Відомий роман прославленого француза Стендаля «Червоне і чорне» насичений яскравими героями, різкими поворотами сюжету й мальовничими місцями подій. Усе в ньому взаємозалежне і переплітається. Таким чином, у спокійному містечку Вер’єра сюжет розвивається досить плавно й лише починає набирати обертів; у новому, незнайомому для головного героя, Безансоні він і сам чужий; а Парижу, великому мегаполісу, властивий такий же, як і він сам, стрімкий потік подій. Ці міста пов’язані між собою сюжетно та логічно, але тема твору змушує мене обирати, у якому з цих місць хотів би жити я. І на це питання я не можу дати відповідь однозначно.

З точки зору Жульєна Сореля, йому найкраще жилося, напевно, у Парижі. Адже саме там він досяг піку своєї кар’єри, увійшов у вищий світ, був за крок до одруження із маркізою. Окрім того, саме після Парижа пан Сорель потрапляє у в’язницю. Позитивною подією це назвати складно, але саме за гратами Жульєн переосмислює своє життя, усвідомлює помилки, аналізує злети і падіння, приходить до думки, що пані Реналь — кохання усього його життя, і нарешті знаходить душевний спокій. Отже, з точки зору життєвого та професійного успіху, період життя в Парижі був його «зоряним часом».

Але це з точки зору Жульєна Сореля. Особисто для мене життя у Парижі не було б казкою. Як людина я дуже сильно відрізняюсь від головного героя роману. Я не настільки амбіційний і честолюбний, я надаю перевагу спокою, стабільності та в усьому прагну до гармонії. Тому, я надав би перевагу життю у Вер’єрі.

Вер'єр — це провінційне маленьке містечко на Сході Франції, у регіоні Франш-Конте. Його мальовничі краєвиди та розмірена атмосфера діють досить заспокійливо. Загальний образ містечка дуже типовий для того часу, зі своїми таємницями та інтригами. Мер Вер’єра — пан Реналь — узагальнений портрет зверхнього чванливого дворянина, що досяг свого обманом, а зараз ще більшими правдами й неправдами намагається зберегти своє місце «під сонцем». У світлі давньої ворожнечі пана Реналя та іншого багача, пана Вально, мер, аби в усьому перевершити свого суперника, наймає для дітей гувернером Жульєна, сина теслі, який добре знає латину. З цього починаються події роману, для Жульєна вони — лише початок його кар’єри, так званий трамплін. І Сорель цьому тільки радий, адже він завжди відрізнявся від інших, був білою вороною серед своїх кремезних, працьовитих, але дурних братів. Жюльєну, на відміну від них, властива тонка душевна організація та крихка натура. І це видно ззовні: у нього жіночні риси обличчя, він худий, невисокий, а щодо фізичної сили, то він надає перевагу розумовим здібностям. Тобто, його нова робота цілком йому пасує.

Більш за все Сорель цінував книжки (тут ми з ним схожі), завдяки яким він досягає неабиякого рівня освіченості і швидко здобуває блискучу репутацію в домі пана і пані Реналь. І на цьому я волів би завершити історію, адже не бачу нічого поганого в тому, щоб жити нормальним життям: мати роботу, сім’ю та хобі. Жульєн називає таке життя банальним та таким, що нічого не варте. Але, кажучи це, хіба він не засліплений юнацьким максималізмом, своїми гіпертрофованими амбіціями та взятим із нікуди, нічим не підтвердженим почуттям власної довершеності? І хіба покидати свою малу батьківщину заради примарного успіху на великій землі — це не банально? Адже саме підкорення великого міста провінційними юнаками та дівчатами — це сценарії тисяч фільмів та сюжети сотень книг.

На відміну від Жульєна Сореля я ні в якому разі не намагався б зваблювати дружину мера, тікати до Безансона, а звідти переїздити до Парижа. Очевидно, із маркізою я теж не познайомлюся. Але особисто для мене це не відіграє значної ролі. Моє нутро бастує проти порушення норм моралі. І не тому, що вони нав’язані суспільством, і я свідомо чи несвідомо їм корюся, а тому, що я сам їх для себе встановлюю. Вони — той рубіж, який я не хочу, не можу і не буду перетинати, бо це суперечить самому моєму єству. У Сореля ж ситуація інша, у нього немає рамок. Він йде по трупах, через інтриги та скандали до свого. Він впертіший і пихатіший навіть за пана Реналя, якого так зневажає. Але і як людина він теж гірший, адже, завдавши стільки болю та страждань іншим, наприкінці шляху він кидає усе. І навіть цей акт зречення своїх досягнень у нього виглядає зверхнім, він показує, що все, над чим працював він і в чому йому допомагали інші, нічого не коштує. Ми бачимо, що Жульєн в усьому наслідує свої бажання, вони ведуть його по життю. Я ж, навпаки, більш раціональний та розсудливий.

Отже, я б хотів жити у Вер’єрі. І не просто жити, а насолоджуватися життям у маленькому, провінційному містечку, позбавленому того поспіху та метушні, які часто можна побачити у великому місті; вільному від спокус та гучних скандалів; у гармонійному поєднанні з природою.