Твір на тему: «Євген Плужник — трагічний оптиміст»

-2

Українська література першої половини 20 століття — ціла історія. За право говорити правду тоді платили дорого, а за право писати й поширювати цю правду віддавали життя. Євген Плужник — представник когорти письменників, що заплатили найвищу ціну за право творити. Він прожив зовсім мало, його життя обірвалось у тридцяти восьмирічному віці, у далекому засланні на Соловках. Обминувши загрозу бути застеленим, його вбила хвороба, що знайома ледь не половині репресованих — туберкульоз.

Є ті, хто за довге й щасливе життя не залишають по собі жодного сліду. Євгену Павловичу не довелося пізнати такого «щастя». Він прожив мало, та його життя було немарним, сповненим сенсів і поривань. Він творив не просто поезію, він був частиною історії українського народу. Засмучує те, що мало хто знає про такого феноменального поета в Україні. За 12 років своєї творчості Євген Плужник написав не так і багато, наприклад, порівняно з сучасними українськими «поетами», які пишуть свої творіння ледь не щохвилини. Та його поезія варта не просто оглядового вивчення у школі, постать цієї людини заслуговує на повноцінне вивчення і віршів, і драматичних творів, і перекладних праць. Творчий доробок цього літератора не може залишитись непоміченим, адже являє собою оригінальну сугестію, що ніби магічне заклинання не відпускає, змушує читати ще і ще.

Муза Євгена Плужника звучить щоразу по-різному, але дуже точно. Його заслужено можна назвати трагічним оптимістом, адже його вірші — суміш щирого життєлюбства і трагічного розуміння неповноцінності життя. Чому неповноцінності? Відповідь дуже проста: творча людина не може повноцінно існувати, коли їй забороняють займатись справою її життя. Мабуть, це рівномірно тому, якби в здорової людини забрати руки.

Аби мої слова не залишались непідтвердженими, хочу проаналізувати його поезію «Уночі його вели на розстріл…». Ця поезія наскрізь оповита життєствердною життєвою позицією, читати вірш хочеться, ніби марш, але водночас шкода того, що ведуть на розстріл. На відміну від читацького бажання захистити, ліричний герой сміливо й свідомо йде на загибель «Я такої смерті не боюсь!». І ось цей стоїцизм показаний на фоні моторошних картин ночі, що роблять цей присуд містичним і змушують сумніватись у його справедливості.

Євген Плужник творив не лише громадянську лірику. Йому вдавалось писати довершену філософську та інтимну лірику. Проте і в них прочитуються схожі настрої: захоплення красою світу й одночасна байдужість до всього, що відбувається навколо. У поезії «Вона зійшла до моря. Хто вона…» ці настрої видно дуже точно. Стихія захоплює, чарує, ти ніби разом з поетом переносишся до предметів його зображення «І відкрива обійми їй свої ця велич вод, усім вітрам відкрита…»

На прикладі лише двох віршів не можна дати повну оцінку творчості автора, проте саме вони показують увесь талант і потенціал автора, як на мене. Якщо вчитатися в поезію Євгена Павловича Плужника, то можна відкрити собі інший світ поезії — несхожий на жоден, що зустрічався раніше.