Твір на тему: «Євген Плужник – песиміст чи творча особистість?»
Бачив життя
до останнього дна
сотнями ран!
Євген Плужник
Серед тих митців, яким судилося стати представниками епохи «Розстріляного Відродження», постає і талановитий український поет Євген Плужник. Він народився у 1898 році, і доля подарувала йому усього 38 років життя. У 1936 році, вже важко хворий на сухоти, Плужник був заарештований за звинуваченням у діяльності проти радянської влади і засланий до Соловецького табору, де невдовзі і помер.
Ім’я талановитого поета було лише маленькою краплинкою у морі талановитих, люблячих світ молодих людей, життя яких розтоптав чобіт сталінських репресій. Адже в ті часи «людолови» не шукали особливих провин для того, щоб людина зникла назавжди: для цього достатньо було потрапити у поле зору НКВС. З особливою ретельністю комітетчики полювали на опозиційних представників літератури та мистецтва, на духовну еліту українського народу з її волелюбним і життєтворчим духом. Серед цих людей опинився і Євген Плужник – людина незвичайного таланту, стриманої вдачі, тихий, навіть обережний. Але тримався він незалежно, і цього вистачило для арешту.
Євген Плужник ніколи не був «ворогом народу», але завжди залишався ворогом радянської влади. Хоча поет і намагався осмислити, зрозуміти новий лад, але нічого в нього не вийшло. Його твори стали вираженням совісті і правди, адже митець «бачив життя сотнями ран!», тому і ввірив себе до останнього поруху своїм сучасникам:
«Суди мене судом твоїм суворим,
Сучаснику! - Нащадки безсторонні
Простять мені і помилки, й вагання...
Поет переконаний, що зрозуміють його:
І пізній сум, і радість передчасну, –
Їм промовлятиме моя спокійна щирість».
Основою світосприйняття та світобачення Є. Плужника була ось така «спокійна щирість». Саме її і не змогла пробачити поетові радянська влада, саме її згадали, коли у 20-ті роки в Україні почалися судові політичні процеси.
Читаючи проникливі поетичні рядки, розумієш, що світ душі цього талановитого митця містився у душі його рідного багатостраждального народу:
«Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе! Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!»
У поетичній творчості Є. Плужника незвичайно вражає глибина його почуттів і думок. Життєву науку митець здебільшого пізнає у неповторній українській природі:
«Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі...
...Вір і наслідуй».
Вічність Всесвіту і природи навівають поетові філософські думки про незнищенність краси навколшнього світу:
«Я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі».
Життєву даль поетові відкривали перша любов і чиста душа, зустрічі з людьми і «пелюстки вуст дитячих». А у найскрутніші часи зневіри і втоми Плужник звертався до Т. Шевченка. Саме у творчості великого Кобзаря він черпав сили для своєї душі:
«І знову в серці відчуваю мир я
І тихий голос радісних надій».
Прагнення радості і миру були життєво необхідні для Плужника, адже був він ніяк не песимістом, а незвичайною творчою особистістю. Уся поетична творчість цього митця доби «Розстріляного Відродження» адресована суспільству. Заради щасливого майбутнього своїх співвітчизників поет був завжди готовий на самопожертву:
«Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
– Це нічого, що я, мов гній, –
Під посіви твої нові!»
Але ця самопожертва була життєстверджуючою. Віддаючи у голодному 1933-му році останній шматок хліба, страждаючи за народ, талановитий український поет Євген Плужник увійшов у безсмертя, свято вірячи у торжество добра та справедливості:
«Зійде колись велетенський посів
Тишею вірних днів!»