Твір у форматі ЗНО: «Чи здатна самозакохана людина на справжнє кохання?»
Ми часто заплутуємося у своїх почуттях: віримо в те, що захоплення — це щира любов, а фанатизм — справжнє кохання. Можливо, саме через цю плутанину майже кожен думає, що він був палко закоханий і чесно кохав. Та все ж мудреці говорять, що на істинні почуття здатні далеко не всі. Тому, я вважаю, що саме самозакохані люди на справжнє кохання просто не здатні.
По-перше, самозакохані люди завжди ставлять свої інтереси вище за інтереси інших, тобто для них ситуація є прийнятною, коли в них усе складається добре, навіть якщо коханій людині в цей момент терміново потрібна допомога. Можливо, саме в такий спосіб відбувається їхнє самоствердження, саме так вони знаходять себе, але про яке справжнє почуття тоді можна говорити, якщо страждання й переживання близької людини є для них зовсім неважливими?
Яскравим прикладом першого аргументу може слугувати життя головного героя роману Валер’яна Підмогильного «Місто» Степана Радченка, де порушено питання підкорення людиною міста та розкриття її характеру на тлі таких грандіозних подій. Головний герой роману, сформулювавши мету свого життя — стати відомим письменником, усіма силами намагається підібратися до неї якнайближче. Ніби нічого страшного: у людини є ціль, є прагнення, є бажання, вона намагається втілити все це в реальність, але, на жаль, у медалі сторони завжди дві, так само й у цій ситуації. Степан Радченко виявився самозакоханим, впевненим у собі юнаком, який з легкістю знаходив дівчат, якими захоплювався, у яких закохувався. Але він, будучи захопленим собою, завжди забував про почуття близьких йому жінок: коли він втрачав позиції, коли його ображали чи принижували, то хлопець зривався на своїх обраницях, Степан звинувачував жінок у своїх бідах, а коли знову все ставало на свої місця, Радченко без жодних докорів сумління повертався до звичного життя, знову освідчувався в коханні, знову повертав прихильність до себе. Молодика не цікавили душевні переживання, проблеми коханих, він все це просто ігнорував, вважав зайвою інформацією. Тому не дивно, що всі почуття Степана Радченка виявилися фальшивкою, ілюзією, яку він самостійно створив. Доля покарала хлопця — місця справжньому коханню у його житті більше не знайшлось.
По-друге, справжнє кохання — це здатність людини віддаватися почуттю сповна, це уміння поважати, слухати, підказувати й пробачати, а самозакохана людина, мабуть, не готова постійно так жертвувати собою. Люди такого типу не можуть жити без обов’язкової уваги інших до своєї особи, без лестощів і похвал, а самі, натомість, дати це рідним не можуть: любов до себе не дозволяє.
Прикладом, який добре ілюструє запропонований аргумент, є ситуація, що склалася в родині моєї близької подруги. Її батьки, на жаль, змушені були розлучитись через те, що один з них не знайшов у собі сили розділити любов до себе з найближчою, як здавалось, людиною. Голова сімейства постійно потребував до себе нездорової уваги, ображався, коли про його «великі» справи мало говорили, відмовлявся обговорювати сімейні проблеми й проблеми своєї дружини, вважав, що він заслуговує на краще життя. Не витримавши такої неповаги до тендітних, відданих почуттів, його дружина просто подала на розлучення і подарувала «коханому» шанс насолодитися собою і «кращим» життям сповна.
Отже, кохання — це надто складна річ, яка потребує цілковитої віддачі і взаємодії, тому вона просто не може існувати, живлячись почуттями лише однієї із обов’язкових двох сторін.