Презентація "Григір Тютюнник"

+5
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Григір Тютюнник"
Слайд #1
Презентація з української літератури учениці 11-А класу Сакун Анжеліки На тему:
Григір Тютюнник


Слайд #2
«Істина приходить надто пізно і дається надто болісно, щоб радіти її відкриттю! »


Слайд #3
Народився в родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже в свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.


Слайд #4
Як згадував сам письменник:
«Вони обоє працювали в школі. Дядя був бухгалтером, тьотя викладала українську мову й літературу. З того часу я запам'ятав «Як упав же він з коня», «На майдані». Я любив і знав казки Пушкіна і безліч українських народних казок, з яких я найбільше люблю й зараз «Котигорошко», - прекрасна казка. Перечитував оце недавно — диво, та й годі..


Слайд #5
У 1937 році його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів, і пущено по сибірських етапах.
Після того, як батька забрали в тюрму, письменника до себе на Донбас взяв батьків брат Филимон Васильович Тютюнник. Він і його дружина, Наталя Іванівна Рябовецька, з хутора Троянівка, вчили й виховували малого Григора.


Слайд #6
У 1938 р. Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця перевели в російський клас. З того часу і до 1962 року, як зазначав сам Тютюнник, він розмовляв, писав листи (іноді оповідання) виключно російською мовою.
У 1946 році після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря. Закінчивши його працював на Харківському заводі ім. Малишева, але захворів на легені, повернувся до Шилівки. Не відпрацювавши належних трьох років, за що відсидів 4 місяці в колонії. Як вийшов, повернувся у Донбас, будував Миронгрес, слюсарював, працював в колгоспі, на відбудові шахт у Донбасі.


Слайд #7
Пізніше в своїх спогадах Григір згадував:
«Після закінчення п'ятого класу пішов я в Зіньківське РУ № 7, щоб мати якусь одежину і 700 грамів хліба на день. Вони, оті 700 грамів, і врятували нас із мамою у 47-му: я носив «з города» щодня по шматочку, глевкому і сплюснутому, в кишені, як порожній гаманець.Восени нам, ремісникам, вручили атестати слюсарів п'ятого розряду і одвезли машинами до Охтирки. А звідси поїздом — до Харкова, на завод ім. Малишева. Там нам дали гуртожиток (одна кімната — загін на 68 душ) і розподілили по цехах.»


Слайд #8

У 1951 р. Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо. У 1957–1962 pp. майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті. Саме тут він захопився літературною працею і самоосвітою. Після служби вперше пробує писати (російською мовою). Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат — письменник Григорій Тютюнник.


Слайд #9

Першу новелу «В сумерки» написав російською мовою і за підписом «Григорий Тютюнник-Ташанский» надрукував її в журналі «Крестьянка» у 1961 р. Після смерті старшого брата Григорія Тютюнника (автора роману «Вир») переклав свої «Сумерки» українською мовою і з того часу писав лише нею.
«Прочитав словник Грінченка і ледве не танцював на радощах — так багато відкрив мені цей блискучий твір. Негайно переклав свої «Сумерки» на рідну мову і тепер уже не розлучаюся з нею, слава богу, і не розлучуся до самої смерті.
«


Слайд #10
Після закінчення Харківського університету(1962) Гр. Тютюнник учителював у вечірній школі на Донбасі. В1963 р. Григір Тютюнник переїхав до Києва, редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…». Молодіжні журнали «Дніпро» та «Зміна» вміщують новели «Місячної ночі», «Зав'язь», «На згарищі», «У сутінки», «Чудасія», «Смерть кавалера».
Зацікавившись кінематографом, Гр. Тютюнник працює у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка, — створює літературний сценарій за романом Григорія Тютюнника «Вир», рецензує твори колег-кінодраматургів та фільми. Переходить на редакторсько-видавничу роботу, а згодом повністю віддається літературній творчості.


Слайд #11
1966 p. вийшла перша його книжка «Зав'язь» (вид-во «Молодь»). «Зав'язь» була однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози і зробили популярним ім'я Гр. Тютюнника, воднораз вирізнивши його серед творчої молоді.
Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Гр. Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.


Слайд #12
Фільм
“Загадка таланта”


Слайд #13


Слайд #14
У 1968 р. «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.
У 1970-ті роки з'являються у пресі — республіканській та всесоюзній («Дружба народов», «Сельская молодежь», «Студенческий меридиан») нові твори Григора Тютюнника. У Таллінні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» у 1979 р. (№ 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» — за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги», «Крайнебо» (Київ, 1972, 1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (Київ, 1978).


Слайд #15
Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.


Слайд #16
На початку 1970-х років Гр. Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника. За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.


Слайд #17
Останні роки


Слайд #18
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33).
1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.


Слайд #19
Творчість


Слайд #20
Оповідання Григора Тютюнника «Зав'язь» дало назву його першій збірці, яка вийшла 1966 року. Невеличке оповідання на три сторінки розгортає цілу історію зародження першого кохання на тлі життя повоєнного села (стара хата з цвіллю у вологих кутках, відсутність одягу і палива — взимку тільки на печі можна всидіти, найбільшою мрією дівчат є прикраси, а хлопців — вивчитися «на шофера»).
ГРИГІР ТЮТЮННИК « Зав‘язь»
В оповіданні відбиті народні звичаї та мораль (повага до старших, колядки і народні пісні, вишиванка як найкращий подарунок від коханої). За цей твір, а також за оповідання «Проти місяця» та «Печена картопля», письменник отримав жорстку критику і тяжкі ідейні звинувачення. Його твори вважали асоціальними, бо вони були не про мудрість партії, без яких радянський письменник тоді і не уявлявся. Розглядаючи твір «Зав'язь», слід перед усім звернути увагу на символічність заголовку: це зав'язь першого кохання, що народжувалось навесні, у час цвітіння саду і появи зав'язі — майбутнього плоду. 


Слайд #21
Фільм “Зав'язь”


Слайд #22


Слайд #23
Коли почали друкуватися оповідання Григора Тютюнника, в літературі вже були Павличко, Драч, Шевчук, Гуцало — ціла когорта «шістдесятників», як тепер називаємо цю буйну молоду хвилю, що в часі захопила хрущовську «відлигу» і початок «застою». Але коли прийшов Григір, багатьом стало зрозуміло, що тим шляхом, яким ішов він, уже не міг іти ніхто. Не дивно, що після нього з'явився цілий потік епігонів, який не міліє дотепер. Наслідування відбувається на тематичному рівні, і тільки. Характери сільських дядьків і бабусь виходять невиразними, здебільшого схожими один на одний. З цього приводу варто нагадати один епізод, описаний у спогадах близьким другом митця Петром Засенком.


Слайд #24
За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.
1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.


Слайд #25
Водночас, зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував «на публіці» —довіряв загалові...А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безперестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи —ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаянний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила»,— так писав у щоденнику.


Слайд #26
Дійсність і мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Його твори або втілювали «едо», або доповнювали його, бо письменнику підсвідомо дуже хотілося вилити в них і свою мрію — мрію про душевну рівновагу, недосяжну в цьому світі гармонію. «Жити в добрій приязні з небом і землею» —ці слова із записника митця призначалися для повісті про Артема Безвіконного, так і недописаної. У них та релігія, до якої прийшов Григір Тютюнник у своєму самопізнанні, але що так і не стало надійним опертям його світобачення. Ще молодим він зробив для себе висновок: «Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина—існуюче,   друга—бажане.   Це  єдине  джерело творчої енергії»


Слайд #27
Якось один початківець допитувався у Григора Тютюнника про секрет творчості. І так напосідав, що вивів письменника з рівноваги: «Слухайте, голубе..Я знаю, що ви із сім'ї, яка ніколи не знала нестатків. Ви ніколи по-справжньому не мерзли на морозі, не обливалися потом від роботи. У вас завжди все було і все є. Відповідно вам здається, що так і у всіх. Вас не кольне в серце, коли побачите побиту життям людину, і не відчуєте її стану. Пишіть собі те, що пишете...
— Ну все ж таки, секрет є?— Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет—біль... так ви ж його не візьмете...».
Його новели —це насамперед біль, страждання за людину. «Іноді я відчуваю людину, як рана сіль»,— писав у щоденнику.


Слайд #28
Творчий спадок Григора Тютюнника кількісно невеликий —укладається у двотомник, що з'явився 1984 р.
Жанрово одноманітний —це новели, оповідання, кілька повістей.


Слайд #29
Найглибшим болем Григора Тютюнника було сучасне йому село. З нього він вийшов сам у небезпечні мандри по інших, чужих світах. Але там залишалося коріння власного роду, там жила мама, туди просто було в будь-який момент повернутися по цілющі соки народної мудрості, припасти до несхитної, випробуваної віками моралі як до рятівного острівця. Українське село за часів Григора Тютюнника було зачеплене корозією загальної суспільної деградації та лежало мовби на перехресті багатьох доріг. Там люди ще пам'ятали традиції предків, часом їх навіть дотримувалися, село практично лишалося єдиним носієм української мови.  Тому, безперечно,
саме сільська тематика була
дуже спокусливою для багатьох
тогочасних прозаїків. Але в її
освоєнні Г. Тютюнник іде
власним шляхом.


Слайд #30
Його оповідання й новели аж ніяк не підходять під стандарти «соціалістичного реалізму», далекі від ілюстрування партійних гасел, від нав'язуваного літературі фальшивого оптимізму. Саме за те, що він не хотів писати як усі,
Г. Тютюнника постійно переслідували служителі правлячої ідеології. Його порятунком було те, що він не торкався політики, не використовував публіцистичних засобів соціального аналізу актуальних сільських проблем, не прагнув когось викрити, щось засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо. Він дає художній аналіз актуальних соціальних проблем і, зокрема, проблем тогочасного села.


Слайд #31
Воно постало в його новелах непричепурене, реальне, оживлене, за що Олесь Гончар назвав письменника «живописцем правди». Постало перед читачем у розмаїтті людських доль, характерів. Григір Тютюнник зумів через душу людини передати дух того непростого часу, торкнутися болючих суспільних проблем. Зробив він це дуже тонко, майстерно, без активного авторського втручання, накидання власних висновків і оцінок.


Слайд #32
Своїх героїв Григір Тютюнник не ідеалізує, не наділяє якимись особливими рисами характеру. В основному це звичайні сільські люди —жінки, чоловіки, старенькі, діти. Серед них немає лише позитивних чи негативних. Людина постає мов жива. До того ж говорить вона не правильною літературною, що можна спостерегти в багатьох інших авторів, а природною для неї мовою.


Слайд #33
Новела “ Три зозулі з поклоном”


Слайд #34
Новела  «Три зозулі з поклоном» Г. Тютюника має чудовий епіграф – «Любові всевишній присвячується». Він дуже влучно розкриває основну ідею твору.  Новела  глибоко віддзеркалює внутрішній світ автора, його світобачення.
Поштовхом для написання новели, за спогадами очевидців, послужила досить незначна подія. Григір Тютюник побачив виступ сліпого бандуриста. Він виконував пісню «Летіла зозуля через мою хату…». Пісня розповідала про нещасливе кохання та непереборне  страждання людини. Автора так вразила ця пісня, що він підхопився і побіг до своєї кімнати. Так народилася ця новела. Твір містить також автобіографічні моменти. Батько письменника, як і герой новели Михайло,  був репресований. А в образі оповідача-студента легко вгадується сам автор.


Слайд #35
В центрі сюжету  - «любовний трикутник». Марфа, одружена з нелюбом, кохає чужого чоловіка, батька оповідача. Проте її кохання  до Михайла не зрадливе та гріховне. Вона не претендує на чуже щастя. Незабаром його засилають до Сибіру на каторгу, звідки він ніколи не повернувся. В Михайла  залишися дружина Софія та малолітній син. Але події, відображені у творі, ніби відходять на другий план. Головними є почуття та страждання героїв.


Слайд #36

Між двох жінок, Софії та Марфи, не має ревнощів.  Їх об’єднують горе та туга. Софія не сердиться на Марфу, адже розуміє її почуття. Марфине кохання чисте, безпретензійне. У ньому не має заздрощів до суперниці. Час від часу від Михайла надходять листи до дружини. В них він пише що любить її та сина.  Марфа раніше від Софії, відчуває, що прийшов лист від Михайла, просить листоношу дати їй лист, щоб просто потримати його у руках.  В останньому листі Михайло просить Софію передати Марфі «три зозулі з поклоном», бо відчуває що «десь тут ходить коло мене ходить Марфина душа нещасна». Він просить передати їй цей останній привіт, і тоді до нього «хоч на хвильку прийде забуття».


Слайд #37
Образи героїв новели передані через їх почуття, їх любов. Це кохання оточене неземним ореолом, святе, безтілесне.  В ньому немає нічого побутового. Ніхто з героїв в кінці не отримає щастя. Софія сама виховала сина. Михайло загинув десь на чужині. А Марфа досі чогось чекає, вдивляючись в обличчя сина Михайла.
Твір має багато спільно з притчею. Автор пропонує читачеві єдиний висновок – така любов не залежить від людини, її волі та свідомості. Вона не підпорядковується моралі та запереченням. Вона дається вищою силою, і тому має право на існування.


Слайд #38
Екранізації


Слайд #39
За мотивами його оповідання «Син приїхав» створено фільм «Скляне щастя» (1981), за однойменною повістю автора й творами «Дід Северин» і «Вогник в степу» — кінокартину «Климко» (1983), 1993 р. екранізовано його твір «Три плачі над Степаном».


Слайд #40
Письменнику присвячено одну з вітрин Музею однієї вулиці. В середині 1960-х років він мешкав на Андріївському узвозі. В музеї виставлені автографи Григора Тютюнника, листи до друга, колекція оригінальних світлин .


Слайд #41
Дякую за увагу!