Презентація "Тютюнник Григір Михайлович"

+3
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Тютюнник Григір Михайлович"
Слайд #1
Тютюнник Григір Михайлович
1931-1980
«Мало — бачити. Мало — розуміти.
Треба любить»


Слайд #2
5 грудня 1931р.
Народився на Полтавщині, в с. Шилівка, у родині хліборобів
1937 р.
 його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів, і пущено по сибірських етапах 
1938 р.
Дядько зі своєю дружиною віддали Григора до школи в український перший клас, який нараховував сім учнів, а тому через деякий час був розформований, і хлопця перевели в російський клас
1946р.
після закінчення п'ятого класу пішов в Зіньківське ремісниче училище № 7, де одержав спеціальність слюсаря
1951р.
Тютюнник пішов до армії, служив у морфлоті радистом на Далекому Сході. Після демобілізації закінчив вечірню школу, працював токарем у вагонному депо.
1957-1962 рр.
майбутній письменник навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті.
1962р.
 учителював у вечірній школі на Донбасі
1963р.
 Григір Тютюнник переїхав до Києва, редакції газети «Літературна Україна», публікує в ній кілька нарисів на різні теми та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…»


Слайд #3
Творча діяльність
У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григору Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли повість «Облога» та кілька оповідань.
Тютюнник перекладав українською мовою твори В. Шукшина: 1978 р. у видавництві «Молодь» вийшла збірка оповідань та кіноповістей «Калина червона»; він перекладав і твори М. Горького («Серце Данко»), І. Соколова-Микитова («Рік у лісі») та ін.
1966 p. вийшла перша його книжка «Зав'язь», яка стала однією з тих книжок, які засвідчили новий злет української прози
Журнал «Дружба народов» відзначив оповідання Григора Тютюнника як кращі в своїх публікаціях 1967 р.


Слайд #4
Твори
Вогник далеко в степу
Климко
Лісова сторожка
На згарищі
Зав'язь (1966)
Син приїхав
Три зозулі з поклоном
Дивак
Облога


Слайд #5
За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p.1989 р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.


Слайд #6
Екранізації
За мотивами його оповідання «Син приїхав» створено фільм «Скляне щастя» (1981), за однойменною повістю автора й творами «Дід Северин» і «Вогник в степу» — кінокартину «Климко» (1983), 1993 р. екранізовано його твір «Три плачі над Степаном».


Слайд #7
Самогубство
В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 7 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві (ділянка № 33). Було холодно і в Україні, і в душах.Падав сніг,засліплював очі й не танув.У памяті бриніло Тютюникове кредо:«Мало — бачити. Мало — розуміти. Треба любить»


Слайд #8
Новела “Три зозулі з поклоном”
Надвечірнім простором солоним,
Подолавши даль гірких років,
Три зозулі прилетять з поклоном
До квітчасто чистих рушників.
І душа здригнеться рушниково,
І дитинність вирветься з оков.
Як джерельце – Григорове слово –
З первозданним іменем: любов.
С. Чернілевський


Слайд #9
Новела “Три зозулі з поклоном”
Літературний рід: епос
Жанр: новела
Тема: складність людських стосунків, виражена через історію нещасливого кохання.
Головна ідея: возвеличення любові як високої християнської цінності, яка вивищує людину над буденністю, очищує її душу.
Головні герої: оповідая, його батьки – Михайло й Соня; Марфа Яркова, поштар – дядько Левко.


Слайд #10
Новела «Три зозулі з поклоном» -
згадка про батька, якого як ворога народу було заарештовано 1937 року. Заарештовано і героя новели Михайла. І Марфа, яка кохала чужого чоловіка, і Софія, яка чекала на повернення чоловіка із заслання, і Михайло, який бажав повернутися до родини, сподівалися на щастя і кохання марно. До всіх них линули зозулі з поклонами.


Слайд #11
На ґанку Карпової хати


Слайд #12
…стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса — колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж людина...


Слайд #13
Мама довго мовчить, потім
зітхає і каже: — Вона любила твого тата. А ти на нього схожий...
— Мамо, — питаю..., — а чого тітка Марфа Яркова на мене так дивиться?


Слайд #14
Очі мамині сухі, голос ані здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам'яніли.


Слайд #15
Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою”
— знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи:


Слайд #16
“Є — нема, є — нема, є...”


Слайд #17
Останній лист від тата


Слайд #18
“... Соню! Не суди мене гірко.
Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу.
(“Сибір неісходиму” було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: ”Сибір неісходиму”.)


Слайд #19
«Сибір неісходиму»
Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.


Слайд #20
Обіймаю тебе


Слайд #21
і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...”


Слайд #22
Зв'язок душ Михайла та Марфи
настільки сильний, що їхні душі долають відстань і будь-який реальний простір і зливаються в єдиному почутті. Але Михайло залишається вірним своїй дружині, правдивим перед нею, оскільки присягав їй на вірність.

І тільки син тепер з відстані часу може зрозуміти страждання двох душ: "...Коли се було... А я досі думаю: "Як вони чули одне одного — Марфа і тато? Як?.." А ще думаю: "Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»


Слайд #23
«Тоді не було б тебе – шумить велика «татова» сосна».


Слайд #24
Даний твір має чудову присвяту:
“Любові всевишній присвячується”. Епітет “всевишній” у нашій мові використовується лише у сполученні зі словом “Бог”, а тому в даній присвяті підкреслено велич найбільшого людського почуття.


Слайд #25
Образи новели:
теж дуже глибокі психологічно і, можливо, написані дещо в традиційному ключі.
Мати — спокійна, врівноважена, здатна до прощення.
Батько — мудрий і сильний, гідний кохання двох жінок, справжній козак.
Марфа — кохана — чутлива й ніжна, одчайдушна, нещаслива й безтямно закохана.
Ці характери дуже красиві у своїй життєвій правдивості й чистоті. І несуть вони у світ Любов — Любов-кохання, Любов-прощення, Любов материнську, Любов синівську. Ту Любов, без якої світ давно б зник і розчинився в німому просторі.