Презентація "Павло Тичина"

-6
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Павло Тичина"
Слайд #1
Павло Тичина
Життя і творчість


Слайд #2
Павло Тичина народився в селі Піски на
Чернігівщині 23 січня 1891 р. (традиційна дата 27 січня є датою
хрещення, так записано в знайденій у
Київському міському архіві в справах Комерційного
інституту виписці з церковної книги),
був сьомою дитиною сільського дяка Григорія.
Те, що батько був дяком, означало не тільки
серйозне релігійне виховання в родині,
але й — насамперед! — виховання музичне.
Адже, поза справами церковними й громадськими,
Григорій Тичина знаходив себе в музикуванні.
Мати та усі діти також мали хист до пісні.
Павло був природженим музикою
(Мав абсолютний слух) —
і природженим малярем.


Слайд #3


Слайд #4


Слайд #5
У 1.90.1 —1907 pp. він навчався в Чернігівському духовному училищі, потім у 1907—1913 pp. — в семінарії. У 1913р. Тичина вступив до Київського комерційного інституту, працював обліковцем Чернігівського губернського земства, підробляв помічником хормейстера в театрі М.Садовського, завідувачем відділу хроніки газети «Нова рада», редактором журналу «Світло». З 1912 р. Тичина починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Протягом 1913— 1914 pp. він публікує оповідання «Вавилонський полон», «Богословіє».


Слайд #6
Восени 1916р. повертається до Києва, працює помічником хормейстера в театрі М. Садовського, знайомиться з Л. Курбасем, композитором К. Стеценком, під впливом «Лісової пісні» Лесі Українки починає писати драматичну поему «Дзвінко блакитне».       У 1918р. Тичина став членом редколегії газети «Рада», вийшла перша книжка його віршів «Сонячні кларнети», яка була зустрінута критикою з ентузіазмом. У 1920 р. виходять збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг».       У 1923р. він переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у громадсько-культурному житті (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства). У 1924р. виходить його збірка «Вітер з України».


Слайд #7
У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напів-щирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові), У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз. Як зазначав В. Стус, постать не менш трагічна^в українській літературі, «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. 1 поет погодився на цю роль.... Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. В цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило все менше і менше, аж поки поет у Тичині не задушився од нестачі кисню. Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції.... У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом зі своїм часом.


Слайд #8
У роки Великої Вітчизняної війни П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Одним з найвизначних творів поета цього періоду була поема «Похорон друга» (1942). Численні збірки поета виходили й у повоєнні роки («І рости, і діяти», «Ми — свідомість людства», «Комунізму далі видні»), хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання, як попередні.       Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923р. в журналі «Шляхи мистецтва», потім робота над поемою продовжувалась       у 1923-1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років). Така надмірна увага до постаті Сковороди — не випадкова, адже Григорій Сковорода — духовний батько Тичини періоду «Сонячних кларнетів». Із мандрівним філософом, який не проміняв пастушої сопілки на почесну роль «стовпа неотесаного», поет ідентифікувався протягом чи не цілого життя, але, на жаль, вже не міг претендувати на епітафію: «Світ ловив мене, та не впіймав».


Слайд #9
З 1929 р. поет є дійсним членом Академії наук України. В галузі історії літератури та критики залишив по собі значну есеїс-тичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури/Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.       Протягом 1943—1948 pp. Тичина очолював Міністерство освіти України.


Слайд #10
Павло Тичина в 30-х роках


Слайд #11
Павло Тичина в 40-х роках


Слайд #12
Павло Тичина в 50-х роках


Слайд #13
Павло Тичина в 60-х роках


Слайд #14
Помер поет 16 вересня 1967 р.


Слайд #15
Память про П. Тичину залишиться в в серцях українців навіки