Презентація "Опозиційний рух в Україні в 60 – 80 роки ХХ століття"

+2
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Опозиційний рух в Україні в 60 – 80 роки ХХ століття"
Слайд #1
Опозиційний рух в Україні в 60 – 80 роки ХХ століття


Слайд #2
Запитання для контролю
Які існували течії в дисидентському русі?
Дайте характеристику основним формам діяльності опозиції.
Назвіть основні видання та твори дисидентів.
Якими методами боролася держава з дисидентами?
Охарактеризуйте діяльність Української Гельсінської Спілки, її склад, програмні цілі?
Що таке релігійне дисиденство?
Що сприяло придушенню дисидентського руху на початку 80-х років?
Яке значення діяльності українських дисидентів?


Слайд #3
Причини розгортання дисидентського руху в Україні
Дисидент – ( від латинського слова dissidere – не погоджуватися ) – особи, які не погоджувалися, активно виступали, висловлювали іншу думку стосовно суспільних проблем.
Тоталітарний характер радянської системи.
Антикомуністичні виступи у країнах Східної Європи


Слайд #4
Новий етап опозиційного руху
У 1963 – 1965 роках радянським керівництвом були проведені таємні арешти десятків дисидентів. Але це не зломило борців за демократію.
Початок новому етапу опозиційного руху поклала подія 4 вересня 1965 року. В цей день була здійснена перша акція політичного протесту в СРСР післясталінського часу. Відбулося це під час показу фільма С.Параджанова “ Тіні забутих предків” у київському кінотеатрі “ Україна”. І.Дзюба, С.Стус, В.Чорновіл, Ю.Бадзьо виступили перед глядачами з повідомленням, що в Україні почалися арешти опозиції. Виник стихійний мітинг, 140 глядачів підписалися під листом опозиції. Мітинг був розігнаний працівниками КДБ.


Слайд #5
Реакція керівництва УРСР
І.Дзюбу звільнили з роботи у видавництві “Молодь” і з аспірантури Київського педінституту.
В.Чорновола увільнили з газети “Молода гвардія”.
В.Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом


Слайд #6
Форми боротьби дисидентів
Дисиденти використовували в боротьбі за демократизацію радянської системи, суверенітету республік СРСР винятково мирні форми боротьби.
Форми боротьби дисидентів:
- розповсюдження книг, брошур, статей, написаних дисидентами;
- створення гуртків, груп, організацій;
- проведення мітингів, демонстрацій;
- написання листів – протестів ( колективних та індивідуальних) на адресу влади.


Слайд #7
Течії дисидентського руху
Національно – визвольна
Правозахисна
Релігійна


Слайд #8
Видавнича діяльність
Були підготовлені до друку (за кордоном чи методом “самвидаву”) статті М.Брайчевського “ Приєднання чи возз”єднання” і В.Чорновола “Лихо з розуму”, “Правосуддя чи рецидиви терору?”
У статті Брайчевського розкривалися обставини входження України до складу Росії в 1654 р. відповідно до Переяславської пакту, що у ті роки утаювалися.
Статті Чорновола містили документальні дані про арешти 1966 року.
Страшну правду про переслідування дисидентів, їхнього життя в таборах містили роботи В.Мороза “Репортаж із заповідника ім.Берії”, “Хроніка опору”, “серед снігів”.
У 19790 -1971 рр. у Львові видавався ( самвидавом) журнал “ Український вісник”( редактор Чорновол). У журналі містилася інформація про судові процеси над дисидентами, факти порушення прав громадян СРСР. У 1974 році випуск журналу відновився ( велику роль у цьому відіграв С.Хмара).


Слайд #9
Створення організацій
Першою в СРСР загальною організацією, що виступала на захист прав людини була Ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої входили харків”янин Г.Алтунян, киянин Л.Плющ.
У 1976 році дисиденти України створили Українську Гельсінську групу з метою виконання рішень Гельсінської наради 36 держав Європи і Північної Америки з прав людини і дотримання принципів демократії ( 1975р).
УГГ була легальною організацією, мала тісні контакти з аналогічними групами, створеними в СРСР, а також із правозахисними організаціями західних країн. До складу організації входив 41 чоловік.
Членами Української Гельсінської спілки входили: М.Руденко ( голова), О.Бердник, П.Григоренко, О.Тихий, Л.Лук”яненко, І.Кандиба, М.Миронович, О.Мишко.


Слайд #10
Напрям діяльності УГС
У декларації Української Гельсінської спілки зазначалась необхідність:
Сприяти ознайомленню широких кіл української громадськості з Декларацією прав людини;
Сприяти виконанню статей Прикінцевого Акту з питань безпеки і співпраці в Європі;
Домогтися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна держава була представлена окремою делегацією;
З метою вільного обміну інформацією та ідеями домогтися акредитування в Україні представників зарубіжної преси;
Розповсюджували інформацію про незаконні арешти, положення в'язнів у в'язницях, таборах, засланні.
У декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно – правовими мотивами і свою головну мету вбачає в ознайомленні світового співтовариства з порушенням прав людини в Україні.


Слайд #11
Організація мітингів, демонстрацій
Це була активна форма діяльності, яку влада вважала найбільш небезпечною і багаторазово застосовувала силу для розгону масових заходів, організованих дисидентами.
22 травня щорічно дисиденти організовували мітинг біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Києві в пам'ять про перепоховання тіла Кобзаря в 1861 році.


Слайд #12
Заходи радянського керівництва на боротьбу з дисиденством
У 1967 р. в структурі КДБ створюється спеціальне “п'яте управління”, на яке було покладено обов'язки по боротьбі з “ідеологічними диверсіями”, а по суті, з інакомисленням.
У 1971 році ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром опозиції. Особлива увага в постановах була приділена ліквідації “самвидаву” і припинення ввозу “тамвидаву” до СРСР.
У 1972-1973 рр. прокотилася хвиля арештів дисидентів. У ці роки заарештували І.Світличного, В.Стуса, Є.Сверстюка, В.Чорновола, Н.Світличну, І.Калинець, С.Параджанова, І.Дзюбу та інших. Вони вважалися особливо небезпечними злочинцями.
У 1977 – 1978 рр. були заарештовані члени УГС – М.Руденко, О.Тихий, М.Маринович, М.Матусевич. Емігрували з СРСР П.Григоренко, Н.Світлична, Н.Строката.
Ланцюг арештів продовжується аж до початку перебудовчих процесів середини 80-х років. У таборах загинули В.Стус, В.Марченко, О.тихий, Ю.Литвин.


Слайд #13
Заходи радянського керівництва на боротьбу з дисиденством
Крім тюремно – табірних закладів, на захист тоталітарного режиму була кинута каральна медицина..
Найбільш небезпечних для радянської системи дисидентів ув'язнювали в психіатричних лікарнях спеціального типу. Серед цих лікарень виділялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в'язницю особливо жорстокого режиму.
Жертвами тюремно – психічного терору стали П.Григоренко, Л.Плющ, М.Плахотнюк, З.Красівський, В.Рубан, Й.Тереля, М.Ковтуненко та інші відомі дисиденти.
Але основний контингент спецлікарень становили маловідомі жертви режиму – релігійні дисиденти


Слайд #14
Релігійне дисиденство
Причини виникнення цієї течії дисиденства – заборона автокефальної та греко – католицької церков, шалена антирелігійна кампанія кінця 50 – 60 – х років.
Греко – католицька церква діяла в західних областях України в підпільних ( катакомбних) умовах.
Значна частина населення таємно відправляла релігійні обряди.
Одним з активних борців за легалізацію греко – католицької церкви в Україні був Йосип Тереля.


Слайд #15
Причини поразки дисидентів
Відсутність у дисидентів чіткої політичної програми.
Бракувало належної організованості.
Адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини.


Слайд #16
Значення дисидентського руху.
Дисиденти сприяли формуванню суспільної свідомості, заснованої на демократичних цінностях.
Боротьба дисидентів прискорила кризу радянської системи.
Дисиденти зберегли традиції національно – визвольної боротьби українського народу, поставили за мету вихід України зі складу СРСР
Опозиційний рух в Україні відродився досить швидко: у 1988 р. українські дисиденти створили Український Гельсінський Союз, який продовжив боротьбу за демократію і суверенітет.