Презентація "Параджанов Сергій Йосипович"

+6
Попередній слайд
Наступний слайд


Завантажити презентацію "Параджанов Сергій Йосипович"
Слайд #1
Параджанов Сергій Йосипович
Адамович Анастасія і Опря Діана 10-Б клас


Слайд #2
Параджанов Сергій Йосипович (9 січня 1924, Тбілісі — 20 липня 1990, Єреван) — вірменський і український кінорежисер, народний артист УРСР, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка (1991, посмертно).


Слайд #3
Народився Сергій Параджанов у Тбілісі в родині антиквара, він був третьою дитиною в сім'ї. Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.
Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941–1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».


Слайд #4
У 1942 р. хлопець закінчує середню школу і поступає на будівельний факультет Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Через рік залишає вуз і вступає відразу до двох творчих закладів: Тбіліської консерваторії (вокальний факультет) і хореографічного училища при Оперному театрі. 1945-го переводиться в Московську консерваторію, а 1946-го вступає також на режисерський факультет ВДІКу — в майстерню українського режисера Ігоря Савченка. Це була одна з кращих майстерень в історії вузу. Разом із ним училися знамениті в майбутньому режисери О. Алов, В. Наумов, Ю. Озеров, М. Хуцієв, Ф. Міронер, Г. Габай, М. Фігуровський.


Слайд #5
Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.


Слайд #6
Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні.
«Тіні забутих предків»


Слайд #7
Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Одружився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану. Тільки у передсмертному маренні Іван знову набув свого щастя.
Сюжет
Іван та Марічка


Слайд #8
Виконавці головних ролей:
Іван Миколайчук(Іван)
Лариса Кадочникова(Марічка)


Слайд #9
Про цей фільм журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи». «Ми хотіли, - писав С.Параджанов, - зробити фільм про вільну людину, про Данко цієї землі, про серце, яке хоче вирватися, звільнитися від побуту, від дрібних пристрастей і навичок... Ми відкривали для себе Карпати не як етнографічний матеріал. Любов, відчай, самотність, смерть - ось фрески з життя людини, які ми створювали».


Слайд #10
У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір гранату» («Саят-нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».
І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився змонтовувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич.


Слайд #11
У 1965–1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески». Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.


Слайд #12
В 1971 повернувся у Київ. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови в Київському КДБ перерізав собі вени.


Слайд #13
Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму. «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація урок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.
Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту був звільнений 30 грудня 1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі. І в подальшому зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.


Слайд #14
Смерть прийшла до нього тоді, коли в Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.
Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено в Москві, але стан Сергія Йосиповича не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.
Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном й іншими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.


Слайд #15
Нездійснені мрії
Після тріумфу “Тіней забутих предків” С. Параджанов захотів поставити й “Intermezzo” .
Він написав дуже цікавий сценарій, однак знімати фільм режисерові не дозволили. З цього почалося цькування генія, яке врешті-решт передчасно звело його в могилу.


Слайд #16
Фільмографія
1951 — Молдавська казка
1954 — Андрієш
1954 — 62 (кілька документальних і науково-популярних картин — «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки»)
1958 — Перший парубок
1961 — Українська рапсодія
1962 — Квітка на камені
1964 — Тіні забутих предків
1966 — Київські фрески
1968 — Діти Комітасу
1969 — Колір гранату (Саят-Нова)
1969 — Акоп Овнатанян
1984 — Легенда про Сурамську фортецю
1986 — Арабески на тему Піросмані
1988 — Ашик-керіб
1990 — Сповідь (не закінчено, оригінальний негатив включено до фільму Параджанов. Остання весна (1992))
Сценарії
1964 — Тіні забутих предків
1965 — Київські фрески
1968 — Акоп Овпатанян
1969 — Колір гранату
1986 — Арабески на тему Піросмані
1989 — Етюди про Врубеля
1990 — Лебедине озеро. Зона
1990 — Сповідь