Твір на тему: «Ідея невмирущості творчого начала в людині» за романом П. Загребельного «Диво»

Народу геній, що не вмер, не вмре...
М. Рильський

Образ Софії Київської у романі П. Загребельного «Диво» порушує питання одвічного і невмирущого творчого начала, духовного родоводу мистецтва, цінностей, які були народжені в глибинних шарах історії та живуть в них, передаються з покоління в покоління безсмертною естафетою народного генія. А ще Софія уособлює в собі витоки народної культури та етики, вона спонукає нас замислитися, що ж залишає історія нащадкам, коли проходить через частоколи століть і багато губить на своєму шляху, що саме залишається в нашому сьогоденні і стає духовним активом сучасних людей.

Герой роману зодчий Сивоок б’ється над багатьма складними питаннями. Саме йому випала доля здійснити з часом великий творчий подвиг – подарувати людям велике диво землі Руської – Софію Київську. Сивооку довелося побувати у багатьох землях, він прочитав безліч старовинних фоліантів і розмірковував над важливими питаннями людського буття, які зараз називають філософією мистецтва.

З часом Сивоок приходить до висновку, що у світі існує дві історії. Одна з них – це історія, яка швидко забувається, яка приречена на смерть через її невигідність для можновладців, яка відходить у минуле і лише поодинокі скупі натяки про неї зустрічаються у деяких книгах. Інколи Сивоок навіть іронізує із стереотипних поглядів на історичні події: «Отак воно, мабуть, і ведеться в історії. Всі були дикі, а хтось приходив і просвіщав їх. Чи то не велика брехня історії?».

Подолавши складні лабіринти сумнівів, Сивоок вивищується, прозріває, перетворюється на людину, набагато більше зрілу від інших у соціальному плані. Врешті-решт він розуміє і причинну, і наслідкову природу речей, і їхню нерозривну пов’язаність. Приходить до майстра і особливе розуміння призначення мистецтва, наріжним каменем якого повинна бути правда і лише правда. А на кожну барву життя повинна бути окрема барва мистецтва, неодмінно своя і неодмінно точна.

Сивоок навіть склав свого роду «табель про рангу», список кольорів. Він бут твердо переконаний, що «кожний випадок вимагає своєї масті, свого відтінку і що барви, мов люди, бувають різні». Зодчому вдалося за своє життя осягти символічне значення кожного кольору: «червона барва означає кохання й милосердя, небесна – вірність, біла – невинність, чорна – жалобу, смуток, а жовта – ненависть, зраду, золота ж – святість, досконалість, мудрість, повагу».

«Цей собор вже з першого дня його існування, певно, мало хто вважав за житло для Бога – він сприймався як надійний притулок людського духу». А виросла Софія Київська із щедрот землі, вона стала її барвою, мелодією, співом, гучним криком, її продовженням.

«Диво!» – писав П. Загребельний. І справді, диво з див – Софійський собор – вицвіт душі народної».