Твір на тему: «Геноцид української нації в романі Івана Багряного «Тигролови»
Головний герой роману І. Багряного «Тигролови» — Іван Многогрішний. У цьому образі автор втілив одну з найголовніших рис українців: щиру любов до свого нещасного народу, до своєї Батьківщини. Засуджений до сталінських таборів за брехливим звинуваченням, після довгих знущань катів з КДБ, він опиняється у поїзді з в’язнями, який везе до Хабаровська «дрова і ліс».
У цьому поїзді Многогрішного охоплюють гіркі роздуми: «Григорієві здавалось, що він потрапив додому. Вагон говорив усіма діалектами його — Григорієвої — мови: полтавським, херсонським, чернігівським, одеським, кубанським, харківським... Ба, тими діалектами говорив весь цей «експрес», і то не тільки тепер, а, либонь, протягом цілої своєї історії». Основним контингентом цього «експреса» були українці, зірвані з місця і розкидані по усьому світу. І хоча цей ешелон ходив маршрутом «Москва — Владивосток», але своїм фольклором, своєю мовою і усім іншим то була невеличка частина України, країни без «стерна і вітрил».
Під час страшної подорожі Григорій почув багато обдурених радянською владою земляків, заробітчан та селян. Їхні оповіді паморочили голову, викликали нестерпний біль і гнів: «Те, що він почав був забувати, — ціла ота трагедія його народу, — навалилося на нього всім тягарем, кидаючи серце, мов м’яч, у всі боки. Уся! Уся його Вітчизна ось так — на колесах поза геттю, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості у бруді... розпачі! голодна!.. безвихідна!.. Безперспективна!.. Стискав зуби, аж набрякли щелепи».
Великого болю Григорію завдає розповідь старого Мороза про Комсомольськ, «про місто каторги, про пекло новітніх канальських робіт, вигачуване костями українськими», про безліч приреченого на повільну смерть, затероризованого люду, про силу-силенну земляків з далекої України, про цингу і голод, про каторжний труд і надлюдське терпіння, про напівбосих, напівголих людей у п’ятдесятиградусний мороз, про чесних трударів, яких називали «куркулями», про «державних злодіїв», які були засуджені «за колоски», про тих, кого побачив Григорій Многогрішний у череві страшного ешелону.
У заціпенінні герой роману спостерігав і за бараком, коло якого охоронник обливав брудною лайкою дівчат-невільниць, які пиляли дрова і сумними голосами співали українську народну пісню, ніби скаржилися на своє життя холодному небу Сибіру. Це, можливо, були ті вродливі, але вже змарнілі і стомлені дівчата, яких Многогрішний бачив у ресторанах до свого засудження: «дочки розкуркулених батьків, розкиданих по сибірах! Це ж вони, втікаючи, рятуються! Рятуються від холоду і голоду. Від безправ’я і смерті, — рятують життя ціною краси і молодості, ціною честі і материнського щастя...».
А скільки ще людей гинуло в ті часи в Україні, скільки українців мучилося і страждало! Мабуть, заради того, щоб люди не забували страшні часи сталінського володарювання, щоб пам’ятали про національну гідність своїх предків І. Багряний вклав в уста головного героя роману палкий протест проти жорстокості, від якої страждали люди, протест проти геноциду української нації.