Твір на тему: «Співаю, тож існую: мої роздуми про творчість Богдана-Ігоря Антонича»

Поетична творчість Богдана-Ігоря Антонича почалася с пошуків місця людини у цьому світі, з прагнень зрозуміти природу взаємовідносин людини і навколишньої реальності, з прагнення визначити сенс життя:

«Я не людина, я рослина,

а часом я мале листя...

Живу, терплю, й умру, як всі звірята...

Звірята й зорі, люди і рослини –

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине...».

Людське існування сприймалося поетом як життєстверджувальне і вічно змінне. Наприклад, у вірші «Пісня про незнищенність матері» хід думок автора йде від часткового до загального. Поет стверджує, що у світі спостерігається постійне народження одних речей и смерть інших, тобто своєрідна круговерть речей у природі. Але призначення людини на землі – народитися, прожити коротке життя і вмерти – не лякає митця. Він з оптимізмом дивиться на оточуючий світ, адже в ньому переважає народження.

Богдан-Ігор Антонич починав свою творчу діяльність як поет, але з часом розширив кордони своєї творчості – цікавився музикою і малярством, писав прозові твори, публіцистичні статті. Для нього початком усього, осмисленням почуттів завжди залишалося мистецтво. Саме воно стає для Антонича тією силою, яка дає йому можливість здійснити мету свого життя – осягти безсмертя. Саме мистецтво поет вважає тією силою, яка єднає людину зі світом і визначає її місце в ньому.

Особливе місце в творчості Б.-І. Антонича посідає поезія «Вітер століть», що увійшла до збірки «Зелене Євангеліє», виданої вже після смерті поета. Цей вірш переконує, що автор сприймає історію рідної землі як нескінчений урок людських почуттів і свободи. Адже історія рухалася і завжди буде рухатися шляхом боротьби народу за свої суверенні права і незалежність. Крім того, поет вказує на дисгармонію відношень людини і природи, на людську недосконалість:

«Ось таємничіша природа

в безмежно первісній красі

(словами не розкрити тайн її).

Яка ж страшна оцього світу врода,

що отруїла дні мої...

Поет впевнений, що саме людська недосконалість стає на перешкоді єднання людини і світу природи, саме вона перешкоджає щастю і свободі.

У своїх поетичних творах Б.-І. Антонич стверджував перемогу світа добра і правди. Він щиро вірив у відродження національної гідності, української культури, вірив у щасливе майбутнє своїх співвітчизників. Поетична спадщина Антонича і зараз не залишає читачів байдужими, адже, як писав про неї Д. Павличко: «Антоничева поезія – це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».