Твір на тему: «З усіх утрат втрата часу найтяжча»

-3

За вічну мудрість дурних академій
Платимо найбільшим — життям молодим.
І. Драч.

Теплою ковдрою закутують землю сиві сутінки. Вже сховалося за обрій натруджене сонце, а в напоєному ароматами літніх щедрот повітрі розлився тихий серпневий вечір. Ось-ось місяць-господар виведе на своє безмежне пасовисько цілі отари зірок, а над землею тихо полине шепіт закоханих. Кожна клітинка мого тіла з захватом вбирає запахи згасаючого дня, одного з останніх днів літа.

Ось і відгомоніло назавжди моє дитинство, щедре на безтурботність, нескінчені відкриття навколишнього світу і ласку батьків. Ось і кличуть мене у майбутнє невмолимі Весталки господаря часу, одвічні свідки людських мрій і діянь, яскраві зорі. Попереду у мене останній, найвідповідальніший і найважчий рік мого щасливого шкільного життя.

Об шибку моєї душі б’ється сполохана думка про те, що треба багато працювати для того, щоб своїми знаннями прокласти собі шлях до університету, що тільки цей шлях буде гарантом мого щастя. Я вірю, що саме знання приведуть мене до успіху. А час і молодість нехай мчать, нехай осипаються весняним цвітом вишневих садочків, нехай виграють сивим конем на курних шляхах моєї долі. А я поки що сховаюся у келію думок і праці, порину у минулі події і буду пити, пити, пити з джерела знань.

«Попрацюй цей рік, а там надолужиш втрачене, адже молодість не втече» — каже мені мама. І я впускаю в душу її слова, вірю її добрим порадам. Я вже готова поринути у вир науки, забути мішуру свят, я розумію, що мене чекають важкі будні, щедрість людського генія, схована у книгах. Я вже готова відкрити замки незнаного, відшукати справжні скарби серед таємниць інформації.

Зараз у мене не вистачає на все часу. Я швидко змінюю Ремарка і Довженка на політичні дискусії нашого буремного часу, на дно серця я ховаю перли Сковороди і мудріть історичних праць Субтельного та Яворницького. Я вже загубилася у лабіринтах ніжної лірики Ліни Костенко і Лесі Українки, а розум напружено всотує нові формули й англійські слова. Але інколи, досить рідко, коли під ногами шемрає золото осені, або коли раптово відчуваю рідний запах теплих матусиних рук, я запитую себе: «Куди ти поспішаєш? Куди несе тебе цей бездушний експрес часу? Які краєвиди ти залишаєш за вікном і чи вернешся до них колись?». І тоді мені стає дуже сумно за втраченим часом, оксамитовим часом молодості, що так невпинно згасає, адже з усіх утрат втрата часу найтяжча.