Твір на тему: «Роль поета і літератури в суспільному житті» за віршем Пантелеймона Куліша «До кобзи»
П. Куліш був сучасником Великого Кобзаря Т. Шевченка і його однодумцем. Він, як і Т. Шевченко, вболівав за страждання українців, відчував нерозривний зв’язок зі своїми співвітчизниками, хоча й більшу частину свого життя провів далеко від рідної землі. Однією з найвизначніших і найяскравіших поезій П. Куліша вважається вірш «До кобзи», що увійшов до збірки «Хуторна поезія», яка була опублікована у 1882 році. Хоча це відбулося вже забагато років після смерті Т. Шевченка, але автор не тільки використав для цієї збірки епіграф з його поезії, а й відібрав для неї вірші, які багато в чому перегукувалися з творами самого Кобзаря.
П. Куліш, як і Т. Шевченко, щиро вірив, що художнє слово має велике значення у житті суспільства. Алегоричним образом художнього слова у поезії П. Куліша «До кобзи» є цей популярний в українців музичний інструмент. Автор звертається до кобзи немов до живої людини, і таке звертання можна порівняти з шевченківськими «думами». Поет називає кобзу «моєю непорочною утіхою» та «нашою відрадою єдиною». З цього стає зрозуміло, що для П. Куліша поетична творчість — не тільки вдалий спосіб самовираження, без якого неможливе існування справжнього поета. Він щиро вірив, що його кобза здатна зворушити кожне серце:
«Може, чиє ще не спідлене серце
Важко заб’ється, до серця озветься,
Як на бандурі струна у струні».
П. Куліш впевнений, що поезія може не тільки розрадити тих, хто страждає, а й об’єднати їх. Силу поезії він пояснює тим, що у своїх творах поети промовляють правду, яку добре відчувають на підсвідомості, але звичайними словами висловити не можуть. Ця правда на той час полягала в тому, що Україна була мертвою, що навколо неї скупчилися вороги, а захисники розбрелися повсюди, і кожний був зайнятий власними проблемами. У своїй поезії «До кобзи» П. Куліш закликав співвітчизників до спільної роботи, до боротьби, до дії. А тих, хто не міг залучитися до спільної праці, він закликав хоча б підтримати її:
«Хто не здоліє озватись ділами,
Хай обізветься німими сльозами;
Ти ж своє слово дзвони-промовляй,
Душам братерським заснуть не давай».
Поезія «До кобзи» об’єднує для боротьби представників однієї нації, пробуджує національну свідомість. Ця думка була не новою і висловлювалася ще Т. Шевченком. Мабуть, так воно і було у середньовіччі, адже у походах українських козаків завжди супроводжували кобзарі, які у своїх піснях оспівували славетні козацькі подвиги минулих часів. Так воно сталося і в майбутньому, адже наприкінці XIX — на початку XX століття пробудження національної свідомості українців було надзвичайно бурхливим. Важливу роль у цьому пробудженні відіграли і «Думи» Т. Шевченка, і «До кобзи» П. Куліша.