Твір на тему: «Трагедія серця Олександра Олеся»
Ще на початку ХХ століття відомий український літературознавець Сергій Єфремов назвав Олександра Олеся сином суперечливого часу, динамічної епохи, сповненої гіркої зневіри і великих сподівань. Творчість О. Олеся яскрава, різноманітна й неповторна. Серед творів поета одним з найбільш цікавих є драматичний етюд «Трагедія серця». У цьому етюді автор не тільки відобразив складну життєву долю героїв твору, а й передбачив свою власну трагічну долю.
О. Олесю довелося творити у складних умовах піднесення визвольної боротьби українського народу, яка завершилася після Жовтневої революції 1917 року проголошенням державності, а потім і трагічної поразки цієї боротьби після посилення більшовицької влади. Попереду його чекали еміграційні злигодні, болісна ностальгія за Батьківщиною, і втрата рідного сина, вченого і поета Олега Ольжича.
Перша збірка творів О. Олеся, яка вийшла у 1907 році, отримала назву «З журбою радість обнялась». Назва ця обрана автором не випадково, адже вона була надзвичайно актуальною, гострою і промовистою. Це був період, коли визвольний рух українців, який впродовж кількох років прокотився всією імперією, занепав, а на зміну цьому рухові прийшли реакція і шовінізм.
«В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я».
Біль розлуки і почуття щастя, розчарування і сподівання, журба і радість — ці почуття проймають усю творчість О. Олеся. З серця, яке билося у «вогні золотім», сипалися «іскри ясні», що оберталися у дзвінкі пісні. Та з часом приходять сум і самотність, а душевні пориви згасають у темній імлі. Айстри неповторної краси вночі мріють про «казку ясну», а ранок зустрічає їх «холодним дощем».
Національна українська революція, проголошення незалежності рідної країни наповнили поетичну творчість О. Олеся громадянським і патріотичним змістом, вдихнула в неї енергійні, бадьорі і мужні інтонації. «Криком щастя і страждання Україна кличе нас», — від імені мільйонів співвітчизників каже поет. Але так і не судилося здійснитися патріотичним мріям багатьох поколінь українців.
Національна затурканість, політична темнота українського народу розчарували О. Олеся, і в 1919 році він залишив Україну. Але у вигнанні життя поета текло, «як сльози», його душа ридала, «як дитина», а його думки спали, «як мертві». Цю трагедію посилювали сумні звістки з Батьківщини, де в братовбивчій громадянській війні і від штучного голоду у 20-х роках загинули мільйони українців.
Незвичайно трагічними і драматичними були останні роки життя О. Олеся. У вересні 1939 року розгорілася найкривавіша за усю історію людства Друга світова війна. Поета постійно мучили думки про сина Олега, який був активним учасником руху Опору, одного з керівників і учасників визвольної боротьби. На початку червня 1944 року гітлерівці арештували Олега Ольжича і закатували його у концтаборі Заксенхаузен. Доля взагалі дуже рідко прихильно ставилася до О. Олеся, але цей час йому було особливо важко. І коли він отримав трагічну звістку про смерть сина, серце поета не витримало переживань. О. Олесь помер 22 липня 1944 року.