Твір на тему: «Образ України в творах Олександра Олеся»

+1

Усе своє життя Олександр Олесь безперестанно шукав нові виражальні засоби, які б з найбільшою точністю відображали його захоплення Україною, любов до рідної землі, радість і журбу, розчарування і надії на краще майбутнє свого народу:

«Жита з волошками, і луки, і гаї.

І всі розкоші весняні,

Всю вроду, всю красу безкраю.

Як втілити її, не знаю,

В словах, в пісні мої».

Його ніколи не залишали думки про долю рідної країни. Ще в 1906 році О. Олесь написав такі рядки:

«Прокляття, розпач і ганьба!

Усю пройшов я Україну,

І сам не знаю, де спочину

І де не стріну я раба».

Поетові, справжньому українському інтелігентові, пристрасно хотілося, щоб його рідна Батьківщина «згадала згублене ім’я». У 1903 році, будучи ще студентом, О. Олесь брав участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському у Полтаві. Саме тоді він і зробив остаточний для себе вибір та усвідомив своє національне покликання. Його окрилила, підняла йому дух зустріч на відкритті пам’ятника з такими видатними українськими митцями, як Л. Українка, М. Коцюбинський, В. Самійленко та Б. Грінченко. Після цього О. Олесь вирішив, що вчити, працювати і творити він повинен на славу українського слова та рідної культури.

Відтоді у кожному вірші талановитого поета відчувалося биття переповненого любов’ю до України серця. Осмислення долі рідної країни, її минулого та сучасного, мрії про майбутнє знайшли своє відображення майже у всій поетичній творчості О. Олеся.

Після Жовтневої революції 1917 року в українському суспільстві, зокрема в середовищі інтелігенції, з’явилися нові, здебільшого оптимістичні настрої. Змінилися й настрої О. Олеся. Він палко бажав побачити рідну країну нарешті вільною, розкутою, спроможною творити власну долю. У поезіях О. Олеся 1916-1917 років відчуваються сподівання і докір, звучать заклики й надії. Мабуть, неможливо знайти прекрасніші слова за ті, з якими поет звертається до довгоочікуваних гостей рідної землі — Волі і Сонця:

«В кривавім морі і вогні

Її, окрадену, збудили...

Вітри і вихори страшні

Її в повітрі закрутили».

Трагічна сторінка життя О. Олеся почалася у 1919 році, коли Україна була зраджена і обкрадена, коли Батьківщина була в кривавих шрамах і лежала в руїнах. Чужина, безнадія і відчай — саме від цього серце поета обливалося кров’ю. Він зрозумів, що більшовики не дадуть тієї волі, на яку так сподівалися українці одразу після революції. Йому було боляче, бо над його співвітчизниками почався черговий кривавий експеримент. У цей трагічний час О. Олесь часто звертався до образу великого Кобзаря Т. Шевченка:

«Чому тепер тебе немає,

В ці дні безладдя і негод,

Коли над кручами блукає

Війною змучений народ?»

26 років О. Олеся розривало бажання повернутися на Батьківщину разом з усвідомленням того, що таке повернення буде дуже ризикованим. Що за цей час пережило змучене серце поета, розповідають його пізні вірші, в яких він ніколи не забував рідну Україну.

До свого люблячого сина Україна прислухається і зараз, в часи становлення державності, на шляху до єдиної європейської сім’ї. Його поетичні рядки з’являються в нових піснях, його вірші звучать з трибун і сцен. Збулися прагнення О. Олеся, збулися його слова:

«Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду,

Той ім'ям не вмре ніколи

В спогадах народу».