Твір на тему: «Утвердження високих загальнолюдських ідеалів» за новелою «Шаланда в морі»
Чи не найколоритніша і найяскравіша новела в романі Ю. Яновського «Вершники» — «Шаланда в морі». Вона починається як справжня українська дума: у врочистому, суворому тоні. Вона стає немовби увертюрою до героїчної драми про громадянську війну. Вже з перших рядків з’являється передчуття боротьби і незвичайна напруженість дії: «Трамонтан дмухав з берегів, був місяць січень чи лютий, море замерзло на сотню метрів, на морі розходилися хвилі... Коло берега кригу розбив штормок, а все показувало, що незабаром ревтиме і справжній штормило, на березі стояла стара Половчиха, одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, як у пісні». Там, серед морської стихії, боровся її чоловік. Половчиха «виглядала його шаланду, її серце обдував трамонтан, її серце ладно було вискочити з грудей, а з моря йшли холод та гуркіт, море зажерливо ревло, схопивши її Мусія».
Половчиха була ладна полетіти до свого чоловіка, додати йому сил і якось допомогти. Любляче, вірне жіноче серце при цьому охопила велика туга. З усією силою безмежного жіночого кохання у своїх думках героїня звертається до могутніх сил природи. Її звернення дуже нагадує плач Ярославни зі «Слова о полку Ігоровім». Завдяки цьому новела майже бринить епосом, в ній відчутний безсмертний подих народної творчості. Схожість Половчихи і Ярославни стає особливо дивовижною, якщо передати слова Половчихи у вигляді пісні:
«Ой, подми, вітре-трамонтане,
Оджени в море негоду
Та оджени й тумани,
А я стоятиму тут самотня до краю,
І хоч би з мене дерево стало...».
Ця пісня надзвичайно влучно передає велику тугу героїні, її вболівання за чоловіком, її психологічний стан. Всупереч суворій зовнішності цієї жінки, слова, з якими вона звертається до сил природи, підкреслюють ніжність її душі і її жіночість.
Найнапруженішим моментом новели є момент, коли запекла боротьба не дає результату і хвиля перекидає шаланду, коли спроба рятування потерпілих закінчується невдачею, коли «натовп рибалок поздіймав шапки». Усі ці події письменник зображує через світосприйняття Половчихи, що робить їх ще трагічнішими: «Не скрикнула, не заголосила Половчиха, коли шаланду перекинуло в морі, коли Чубенко вийшов на берег без Мусія. Вона «залишалась стояти на березі, висока та сувора, як у пісні».
Коли «берег спорожнів, рибалки пішли геть», Половчиха залишилася на місці і, завмерши, «справляла жалобу». Вона немов скам’яніла, застигла у безутішній журбі, все вдивляючись у розбурхане море. Вона згадувала роки щасливої юності, залицяння багатих і сватання заможних, згадувала, що попри все вона обрала звичайного рибалку, пройшла з ним поряд усе життя як ніжна і вірна дружина. Половчиха була чарівною у вірності кохання, величною у своїй моральній красі, сильною і загартованою. Вона стояла і стояла на березі, як у пісні, сувора і висока, все ще сподіваючись, що станеться якесь диво і її чоловік повернеться з моря.
Ю. Яновський надає романтичної піднесеності і величності образу головної героїні новели «Шаланда в морі», порівнюючи її з пісенним образом. Завдяки цьому новела набуває великого поетичного забарвлення і сприймається як гірка дума про безмежне жіноче горе.