Твір на тему: «Зображення «цілісної» людини в романі В. Підмогильного «Місто»

Аналізуючи роман В. Підмогильного «Місто», більшість сучасних критиків вважає, що його головний герой дуже схожий на іншого героя: Любого Друга з однойменного роману Гі де Мопассана. Та, уважно прочитавши твір, можна дійти й до іншого висновку.

Степан Радченко не Любий Друг, а більше завойовник, який, на жаль, марно розтрачував свій талант. До оточуючих він ставився, як до чогось нецікавого, обов’язкового. Яскравим підтвердженням тому може бути епізод, коли його запрошують на вечірку до рідного інституту, де Степан читає своє оповідання «Бритва». Успіх письменника-початківця був неймовірний, але «Степан до цього успіху поставився дуже неприхильно i навіть не визнав за потрібне підняти квітку, кинуту йому на сцену, цей перший лавр із вінка своєї майбутньої слави». Та й у своїй розмові з відвертим прихильником літератури Борисом герой каже, що оповідання — це розвага та жарт, а на доказ своїм словам за одну ніч пише декілька достатньо цікавих оповідань.

Слід сказати, що, на перший погляд, Степан Радченко — типовий представник інтелігенції свого часу. Та інколи у нього з’являються думки, зовсім непритаманні інтелігенту. Наприклад, коли він посварився з Максимом, то просто пішов геть, але в його голові вирували думки на кшталт: «Ця наволоч ударила його в обличчя! Ач який лицар об'явився!». При цьому Степан з великим задоволенням уявляв, як вивертав, бив, душив Максима і разом з тим жалкував, що занадто швидко урвав свої знущання: «Вбити б гадюку! На юшку потовкти!»

Як би там не було, але для Степана Радченка найдорожчою і найближчою стала література, він любив літературну творчість усім серцем. При цьому він вважав себе освіченою, інтелігентною, культурною людиною, людиною «насиченого розуму», якій негідно спілкуватися зі звичайними людьми, а відносини треба підтримувати тільки з «тими далекими фігурами, що йому часом випадало з ними здибатись».

Життя пересічних мешканців міста Степан вважав нецікавим і не вартим ніякої уваги. Він належав до тих людей, які прагнули крок за кроком наближатися до своєї мети, до поставленої цілі, належав до тих, хто не вмів відпочивати на проміжних зупинках життєвих досягнень. Герой роману був «цілісною» людиною, але його поривні бажання кликали навпростець через труднощі і тому буквально спалювали Степанову душу.

Здавалося б, у прагненнях Степана Радченка не було нічого прикрого, та проблема полягала в тому, що при спробі вирішити будь-яку проблему душа Степана ставала невпинним жорном, який разом з добірним зерном життя перемелював усілякий вівсюг і кукіль. Тож «цільність» героя зіграла з ним злий жарт: врешті-решт він став не завойовником міста, а його рабом.