Твір на тему: «Мої роздуми про кіноповість О. Довженка «Україна в огні»

+2

«Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!»

Мабуть, неможливо написати про роки Великої Вітчизняної війни краще, ніж це зробив у своїх творах видатний український письменник і драматург О. Довженко. Одним з таких творів є неповторна повість «Україна в огні» — неприхована правда про воєнні роки, від якої болісно щемить серце.

Читаючи цю кіноповість, ми знайомимося з родиною Запорожців, з Василем Кравчиною, родиною Хуторних і з багатьма іншими героями, долі яких знівечила страшна війна. Вона забрала у них найближчих і найдорожчих людей, рідні домівки, а найголовніше — забрала щось добре з їхніх сердець.

У більшості героїв повісті «Україна в огні» в душі залишилася тільки чорна пустеля, зіткана з незгод і поневірянь, з крові та сліз. Бо саме такою була ця страшна війна, яка змітала з обличчя землі міста і села, після якої залишалося лише червоне полум’я від пожеж та чорний попіл від згарищ, почорнілі, змарнілі від знущань, горя і безчестя українці.

У своїй повісті письменник яскраво змалював найжорстокіші сторінки війни, змалював навіть те, як фашистські загарбники вішали наших співвітчизників, як катували українців і як гнали їх до Німеччини. Діда Запорожців вороги повісили, батька Запорожців закатували, а дочку забрали до Німеччини. «Повішені дивилися вгору з страшних своєї шибениць», «клали цілі родини додому вряд і стріляли, підпалюючи хати». А ще, зовсім безпорадних, малих дітей німці, регочучи, кидали у полум’я, від чого у нормальних людей здіймалося на голові волосся. А щоб «не клясти, не плакати», щоб не бачити, як живцем згорають діти, проклинаючи ненависних фашистів, плигали у полум’я й посивілі від горя матері.

Пам’ятав О. Довженко, пам’ятали та пам’ятають і ті люди, які залишилися живими у страшному пеклі війни, і катування, і ґвалтування, і вішання. Пам’ятають вони і заграви, які було видно за десятки кілометрів і які у роки війни освітлювали відчай та безпорадність людей, які перетворювали їхнє майно на попіл.

Всі у світі «за Україну, за єдиний народ, що не знайшов собі в століттях Європи людського життя на своїй землі, за народ розторганий, роздертий». Це добре розуміли й спустошені радянські солдати, розуміли вони, що найголовніше у житті — Батьківщина, рідна Україна. Тому й вдалося перемогти їм ворога, тому й повернулася з німецького рабства Олеся Запорожець, тому й повірила вона в перемогу: «Нізащо не буде по-німецьки, нізащо!».

Дуже правдиво, хоча й дуже жахливо змалював О. Довженко у своїй кіноповісті криваву війну, яка не тільки фізично, а й духовно знищила багато наших співвітчизників. Він показав, що у трагедії нашого народу винний не тільки фашистський режим, а й радянська влада. Я впевнений, що кіноповість «Україна в огні» назавжди залишиться у нашій пам’яті та у пам’яті майбутніх поколінь, як страшна згадка про роки Великої Вітчизняною війни, про трагедію українського народу, яка є невід’ємною частиною його історії.