Твір на тему: «Моє розуміння поезії Антонича»

Поетична творчість Богдана-Ігоря Антонича була народжена з пристрасного прагнення цього талановитого митця визначити сенс життя людини, з намагання зрозуміти природу стосунків людини з навколишнім світом, з пошуків місця людини у світобудові:

«Я не людина, я рослина,

а часом я мале листя...

Живу, терплю, й умру, як всі звірята...

Звірята й зорі, люди і рослини —

у всіх одна праматір,

природа вічна, невичерпна і невтомна,

хоч час крилатий з вітром лине...

(«З зелених думок одного лиса»).

Існування людини на цьому світі молодий поет розумів як щось життєствердне, водночас вічне і змінне. Найбільш показовим прикладом цього розуміння є вірш Б.-І. Антонича «Пісня про незнищенність матерії», де хід думок автора йде від конкретного до загального. Поет вважає, що в світі панує кругообіг, постійне відмирання одних речей і народження інших. Але митця не лякає така трагічність людського буття і власної долі. На світ він дивиться оптимістично, адже в ньому панує народження.

Слід сказати, що свою творчу діяльність Б.-І. Антонич починав як поет, але дуже швидко розширював свої творчі горизонти: писав прозу і статті, навчався музиці й малярству, працював перекладачем. Тому початком усього живого, осмисленням почуттів для нього завжди залишалося мистецтво. Воно було для Б.-І. Антонича тією силою, яка єднає людину з природою, визначає її місце у світі і дає людині можливість дістатися мети усього життя, осягти безсмертя.

Особливе місце у творчості Б.-І. Антонича займає вірш «Вітер століть», який увійшов до посмертної збірки поета під назвою «Зелене Євангеліє». Ця поезія переконує, що її автор сприймає історію людства, як нескінчений урок людських почуттів і свободи. Адже історія буде невпинно рухатися вперед і робити це буде шляхом боротьби народів за свої суверенні права і незалежність. У цьому ж вірші поет вказує на дисгармонію відношень людини і природи, на її недосконалість. Б.-І. Антонич впевнений, що саме недосконалість є перешкодою на шляху єднання людини зі світом природи, на шляху до щастя і свободи.

Отже, своєю творчістю Богдан-Ігор Антонич утверджував світ добра і людини. Він вірив у щасливе майбутнє рідного народу, у розквіт української культури. Я впевнений, що будь-кого з сучасних читачів творча спадщина цього талановитого поета не залишить байдужим, бо, як написав про його творчість Д. Павличко, «Антоничева поезія — це негаснучий перстень життя, який передаватимуть із покоління в покоління здивовані читачі, щоб зачудування сонцем і людиною не пропало ніколи».