Твір на тему: «Трагедія закоханого серця у збірці І. Франка «Зів’яле листя»

+7

Наймогутніше, найщиріше почуття у людському житті — це кохання. Воно було, є і буде рушійною силою усього, що створено і створюється людством. Кожна людина мріє про таке життєдайне, світле і високе почуття, яке б могло змінити його життя на краще. Мабуть, в українській, і в світовій літературі не знайдеться такого письменника, який би оминув у своїй творчості тему кохання.

Але кохання не завжди буває приємним і світлим. Інколи людина не розуміє, що робить боляче тому, хто її кохає. Це нещасливе почуття, яке когось може зломити, примусити ненавидіти себе і всіх оточуючих, а когось навпаки може надихнути на створення неперевершених мистецьких, художніх або поетичних творів, які потім залишаться у віках. Саме так сталося з видатним українським поетом І. Я. Франком, який створив вражаючу за своєю силою поетичну збірку «Зів’яле листя».

Лірична драма І. Франка «Зів’яле листя» — вірші про трагічне непорозуміння між людьми, «ридання голосні», зойк зраненого серця. Це збірка, поезії якої написані кров’ю серця. Вони ніжні, прекрасні і в той же час сумні. Це збірка, яка складається з трьох частин, з трьох оповідей про кохання, трьох «жмутків зів’ялого листя».

У першій частині збірки ліричний герой розповідає читачам про своє кохання. Добре відчувається, що чари цього кохання заволоділи всіма почуттями і думками героя. Тут ще не присутні тужливі мотиви, характерні для другої і третьої частин.

Друга частина збірки зображує ліричного героя, який живе спогадами про своє кохання. Це повні експресії, надзвичайно емоційні поезії, в яких багато народних мотивів. Багато віршів з «другого жмутку» з часом були покладені на музику і стали народними піснями. Це і «Червона калино, чого в лузі гнешся», і «Ой ти дівчино, з горіха зерня», і деякі інші поезії.

«Ой ти, дівчино, з горіха зерня.

Чом твоє серденько — колюче терня?

Чом твої устоньки — тиха молитва,

А твоє слово гостре, як бритва?» —

запитує ліричний герой, і ми відчуваємо його страждання та біль.

У третій збірці «Зів’ялого листя» туги розпачу посилюються. Герой вже не може без кохання знайти собі місце в житті, не може пережити любовної драми. Кохаючи, він не тільки втратив душу, а й загубив життя. Зображуючи життєву катастрофу свого героя, його невідворотне згасання, І. Франко ніби приміряє роль самогубця до себе, роль, яку він міг би грати найправдивіше і найточніше. Адже всі переживання людини, яка намірилася на такий крок, були і його переживаннями. Але І. Франко тільки приміряє на себе долю свого ліричного героя і дивиться на ситуацію збоку, а ототожнювати героя і автора не слід. Не слід ототожнювати і поетичний ідеал жінки з коханням І. Франка:

«Я не тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там, у серденьку на дні,

Відмалечку лелію» —

зізнається автор в одному з віршів другої частини збірки.

Збірка І. Франка «Зів’яле листя» є чудовим зразком української інтимної лірики, естетичним ідеалом української поезії. Разом з цим — це образ нерозділеного кохання і втрачених надій:

«Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?».

Сам І. Франко про свою найінтимнішу, найліричнішу збірку казав так: «Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зів'ялого листя? Думалось мені, може, се горе таке, як віспа, котра лічиться прищеплюванням віспи? Може, образ мук і горя хворої душі оздоровить деяку хвору душу в нашій суспільності?». І, на мій погляд, поет мав рацію, адже поезія такої чистоти і висоти допомогла і допоможе в майбутньому багатьом душам зцілитися від нерозділеного кохання.