Твір на тему: «Порятунок прийде тільки тоді, коли стрепенеться душа народу»

У контексті української прози 60-х років ХХ століття, серед надто реалістичної романістики, роман П. Загребельного «Диво» відрізняється цілісністю художньої й філософської концепції. Трактування і бачення письменником занадто складного навколишнього світу, місця у ньому людей, ґрунтується на загальнолюдських моральних та етичних принципах, на історичності та добре продуманій і виваженій філософській основі.

Роман «Диво» має оригінальну композицію. Історичне минуле у творі не тільки спроектоване на сучасну дійсність, а й існує поряд з сучасністю. У романі гармонійно поєднано декілька часових площин. Це й історичний період Київської Русі Х-ХІ століть, і період Другої світової війни, і сучасність. Єдиним центром усіх трьох періодів стає реальний образ дивовижного пам’ятника слов’янської архітектури, збудованого талановитим майстром Сивооком, за художньою версією автора роману, за часів Ярослава Мудрого.

Собор Софії Київської, за великим рахунком, — символічний образ. Саме так він сприймається завдяки тим подіям, які постійно розгортаються довкола собору в романі.

На усі події, зображені в романі, немов постійно падає тінь Софіївського собору. Софія, як історична і реальна пам’ятка втілила в собі духовність, мораль, історію, культуру і внутрішню суть українського народу. Софія Київська стала самовираженням цього народу, у свої мозаїки та фрески вона увібрала весь його світогляд, нескореність, невмирущість, сконцентрувала в собі сильний, волелюбний дух наших співвітчизників. П. Загребельний у своєму романі ніби ставить своїм читачам запитання: «Які ж вони є, риси нашого народу? І чому ми, нащадки Ярослава Мудрого, Сивоока та багатьох інших видатних постатей української історії, повинні зберегти ці риси і передати їх майбутнім поколінням?».

Автор роману сам відповідає на ці запитання і переконливо доводить нам, що культура часів Київської Русі тісно пов’язана не лише з християнством, а й первісними язичницькими традиціями українського народу. Багато уваги П. Загребельний приділяє болючому питанню впровадження християнства на стародавніх землях Київської Русі князем Володимиром насильницькими засобами.

Дуже швидко й просто вдалося знищити скульптури давніх богів, атрибути язичницьких обрядів, але ні в якому разі неможливо перекреслити і заперечити вікові уявлення народу про людей, природу й навколишній світ. Тому саме ця частина світогляду українського народу переходила в християнські матеріальні та духовні скарби Русі, швидко приживалася там, а потім переходила до наступних поколінь.

Найбільш символічним у романі П. Загребельного став епізод, створений розкутою уявою письменника, епізод про те, як позашлюбна дочка Ярослава Мудрого від Сивоока народила сина: «І син його серед нас. Завжди з його талантом і горінням душі. І диво це ніколи не кінчається і не переводиться». Саме таким піднесеним акордом завершує автор роман «Диво».