Твір на тему: «Роздуми за творами Тараса Шевченка»

Патріотичне виховання, яке останнім часом набуло в Україні небувалого раніше поширення, завжди включає в себе ознайомлення дітей, підлітків, а іноді й дорослих з літературою минулих епох, а саме, з її найвідомішими представниками. І до такого списку видатних письменників і вчителі, і батьки, і вихователі безперечно пером пошани і чорнилами гордості за своє минуле великими літерами впишуть ім’я Тараса Григоровича Шевченка.

Особисто для мене Тарас Григорович є символом української літератури. Саме один з його пізніх автопортретів, з характерними вусами, млосним поглядом та змученим, проте відчайдушним, рішучо-серйозним виразом обличчя, зринає в моїй пам’яті як перша асоціація до виразу «українська література».

Коли ми вперше знайомимося з творами величного Кобзаря, нас накриває шторм печалі та скорботи. При другому знайомстві, детальнішому вчитуванні у твори, ми відкриваємо для себе характерні шевченківські літературні тропи, засоби творення прекрасного. А знайомлячись із перлинами мистецтва слова ще тісніше, починаємо читати поміж рядків, розуміти настрій поезій автора, усвідомлювати причини його настрою, розуміти, наскільки це можливо, його самого, його глибоку натуру.

Переважна більшість творів Шевченка просякнута тугою, жалем та болем. Вони здатні викликати депресію, підштовхуючи своїм негативно-агресивним настроєм до емоційної прірви. Але як би критики не намагались позакидати Тарасу Григоровичу надмірний смуток, його поезія досі залишається популярною та навіть переживає нові й нові сплески пожвавленого інтересу до самої себе. Причини цього можна з легкістю пояснити, якщо звернути увагу на історичну епоху, у якій народився і жив Тарас Шевченко, тодішні умови життя в Україні та світі загалом. Його сім’я жила бідно, усі були кріпаками та мали відробляти на пана до шести днів на тиждень. Тарас ще дитиною постійно ставав свідком сваволі багатіїв. До таких, як сім’я Шевченків, а їх були сотні тисяч, ставилися зі зневагою та відразою, вважали тваринами, що не заслуговують і навіть не повинні думати про такі високі блага, як освіта, або хоча б свобода. Усе це, як у дзеркалі, відображається у творах Кобзаря. Складні долі старого кріпака, бідного солдата, багатодітної жінки-матері, нещасної жінки-покритки знайшли своє втілення в численних поезіях автора. Очевидно, він просто не міг писати на інші теми. Погодьтеся, складно уявити Тараса Григоровича, який би декламував радісні та світлі вірші. Він хотів, прагнув, мав, повинен був ділитися своїм болем, своїм нічним кошмаром наяву. Потрібно було донести оточенню та всьому світу, яке життя спіткало простих українських людей.

Навіть після того, як Шевченка було викуплено з кріпацтва і його життя, здавалося б, покращилося, емоційна спрямованість віршів автора не пішла в інше русло. Можливо, навіть навпаки, набула ще трагічнішого характеру, адже в неволі залишилися побратими Шевченка, та і майже весь український народ. А і на додачу до цього він не міг бути поряд з ними, а був змушений жити у вигнанні в Росії. Ностальгічні настрої віршів Кобзаря посилюються в період його заслання, до вже згаданих вище тем поезій додаються такі, як сильне бажання повернутися на Батьківщину в поєднанні з абсолютною відсутністю можливостей зробити це, важке життя у казематі, а також трагічне передчуття смерті на фоні хвороб та сильного морального та фізичного знесилення Тараса Григоровича.

Окрім історичної достовірності, шевченковим літературним шедеврам характерна виняткова елегантність форми, вишуканість метафор та епітетів у поєднанні з доступністю порівнянь та влучністю виразів. У такому приємному обрамленні від них наче вже й не віє передсмертною безнадією, яка чітко прослідковується при першому знайомстві. Форма, структура і наповнення віршів обумовлює радше створення атмосфери заклику до дій:

«...Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте...»

Варто згадати, що ідеально римовані вірші легко завчаються та добре запам’ятовуються.

Свій твір-роздум я не вважаю доцільним обмежувати лише аналізом літературного доробку Тараса Григоровича, адже він був не лише проникливим письменником, а і чуттєвим художником, почесним академіком Петербурзької (стара назва – Імператорська) академії мистецтв. Художня спадщина Кобзаря вражає: це портрети (у тому числі автопортрети), композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди, а також начерки, ескізи та етюди. Роботи виконані в техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів. Таке різноманіття тем та технік свідчить про освіченість письменника у художній справі, його непідробний інтерес до мистецтва і наполегливу працю.

Очевидно, що і в своїх картинах Шевченко виражав свій біль. Це зрозуміло з численних робіт, присвячених смерті, серед них: «Смерть Віргінії», «Смерть Лукреції», «Смерть Богдана Хмельницького», «Смерть Сократа», а також начерки та замальовки кладовищ. Проте, головним напрямом роботи Шевченка-художника є портрети. Ними він заробляв собі на життя, вони також слугували подарунками колегам та друзям. У них Тарас Григорович не зовсім на себе схожий. При створенні портретів він використовував яскраві кольори, що не характерно для інших видів його творчості. Наприклад, портрет дітей І. Рєпіна дуже живий і навіть грайливий. Особливо барвистими є також портрети жінок, часто підписані як «Портрет незнайомки». Таке явище, можливо, пов’язане із шевченковою слабкістю до протилежної статі, обумовленою глибокою шаною до своєї матері та вічним смутком через трагедію рідної сестри. У такому контексті не можна не згадати про пейзажі Тараса Григоровича. Його альбом 1845-ого року, створений під час подорожі Полтавщиною та Київщиною, сповнений мрійливою меланхолією. Кольори дуже ніжні, пастельні, майже повітряні. Загалом роботи дуже світлі, вільні від метушливих настроїв. Мені здається, вони вільні від усяких настроїв взагалі, хоча і перегукуються із віршем «Садок вишневий коло хати».

Отже, Тарас Григорович Шевченко — особлива постать в українській культурі, історії та мистецтві. Його роботи вражають своєю глибиною та історичною достовірністю. Він був одним з небагатьох, якщо не єдиним, справді видатним українським художником, письменником і громадським діячем, який ніколи не забував, хто він є і де його Батьківщина. Саме тому літературні та художні твори великого Кобзаря навіть 150 років після його смерті досі хапають за душу, пробуджують свідомість та відкривають широку панораму життя України. Нам, юному поколінню, залишається лише висловлювати свою глибоку пошану Тарасу Григоровичу і бути вдячними, що ми маємо таких предків.